"Terra Teutonica 1360-1425"
http://terra-teutonica.ru/

Полезные ссылки-2 (ВКЛ, Русь)
http://terra-teutonica.ru/topic1004.html
Страница 3 из 4

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 10:41 ]
Заголовок сообщения: 

Персональный сайт белорусского историка Вячеслава Носевича:
http://vln.by
Советую покопаться на сайте, разделы краеведения тоже интересны, ибо историю современных районов Беларуси автор рассматривает с 14-15 века(а то и ранее, естественно не как современных территориальных единиц, а как регионов)) ).
Также весьма любопытна книга:
Традиционная белорусская деревня в европейской перспективе (2004)

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 10:42 ]
Заголовок сообщения: 

http://szlachta.io.ua/video20099

Подборка документально-образовательных фильмов по истории Белоруси и из этого выходяще - истории ВКЛ.

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 12:18 ]
Заголовок сообщения: 

ПРЕДВАРИТЕЛЬНЫЕ ИТОГИ ИСТОРИКО-ГЕОГРАФИЧЕСКОГО ИЗУЧЕНИЯ ИЛЬМЕНСКОГО ПООЗЕРЬЯ КОНЦА XV в.
И.Ю. Анкудинов



Настоящая статья посвящена предварительной публикации основных итогов историко-географического изучения Ильменского Поозерья по материалам писцовой книги Шелонской пятины письма и меры Матвея Валуева 1497/98 г.1

Первым к локализации топонимов этой книги обратился А.М. Ан-дрияшев, который в своем, ставшем классическим, исследовании создал карту Шелонской пятины, ставшую незаменимым инструментом при исследовании данной территории2. В рамках этой работы им была составлена и карта территории, условно определенной им как «Пао-зерский погост». Но из 133 топонимов, сообщаемых писцовым описанием данной территории, исследователь смог локализовать лишь 57 (в том числе по территории собственно Ильменского Поозерья из 79 топонимов - 37 (из которых три ошибочно)). Следует признать, что локализация лишь около 40% деревень и пустошей вряд ли может быть признана достаточной для того, чтобы делать сколько-нибудь обоснованные выводы относительно состояния данной территории.

Основываясь на методике локализации топонимов писцовых и переписных книг, разработанной М.В. Битовым3 и усовершенствованной С.З. Черновым4, которая заключается в последовательном сопоставлении сведений различных писцовых книг конца XV—XVII вв. по определенной территории, проводимом в последовательности от более поздних материалов к более ранним, с картографическими материалами XVIII-XX вв., хранящимися в различных архивах, и с данными микротопонимики, выявляемыми в ходе опросов местного населения, нами была предпринята работа по созданию серии карт Ильменского Поозерья различных исторических периодов5. Вся работа по локализации топонимов писцовых книг проводилась в масштабе 1:10000, в качестве подосновы использовались современные топографические планы съемки 1970-х гг.

Следует сразу отметить, что в процессе составления карт по данным писцовых книг нами проводилась, строго говоря, не локализация поселений, а локализация земельных участков, относившихся к отдельным поселениям и пустошам. В рамках территории Ильменского Поозерья границы земельных участков деревень и пустошей, в основном, определялись естественно-географическими особенностями местности (а именно, чаще всего они проходили по заболоченным низинам и логовинам, в то время как пашенные земли и сенокосные угодья располагались на возвышенных местах). В такой ситуации они должны были, как правило, оставаться стабильными на протяжении значительных периодов времени, в то время как местоположение собственно поселения могло меняться. Точное место поселения можно нанести на современный план лишь в том случае, когда оно зафиксировано на каких-либо старых картах; для большинства же поселений, зафиксированных в писцовых книгах конца XV-XVI вв. и исчезнувших задолго до появления первых карт данной местности, это представляется невозможным на основании только письменных источников. Собственно говоря, учет этого обстоятельства важен только в том случае, когда локализация сведений писцовых книг ведется на крупномасштабной карте; при работе же на мелкомасштабной карте (например, масштаба 1:200000) учитывать это совершенно не обязательно.

Результатом работы является публикуемая карта-реконструкция Ильменского Поозерья по данным писцовых книг (рис. 1). Всего на этой территории писцовая книга 1497/98 г. зафиксировала 79 поселений, починков и пустошей, из которых нам удалось локализовать 76 (то есть, около 97%).

Изложим основные выводы, к которым мы пришли на основании ретроспективного изучения данной карты-реконструкции. Прежде всего, следует отметить, что писцовая книга 1497/98 г., вопреки мнению А.М.Андрияшева, четко различает Поозерье (Паозерье) и Зверяжье: все топонимы, относительно которых книга говорит как о находящихся в Поозерье, располагаются к востоку от р. Веряжи, а находящиеся в Заверяжье - к западу от нее. Несколько раз писцовая книга употребляет термин «Поверяжье»; во всех случаях деревни, указанные находящимися в Поверяжье, расположены на левом (восточном) берегу реки. Как представляется, такая терминология писцовой книги Матвея Валуева отражает территориально-административные представления «домосковского» периода, а включение в состав Паозерского погоста, фигурирующего в книгах XVI в., земель не только по восточному, но и по западному берегу Веряжи является нововведением московской администрации Новгорода.

В связи с этим наблюдением следует по-новому взглянуть на тот факт, что несколько поселений Поозерья названы в писцовых книгах погостами (Курицкий, Лукинский и Васильевский погосты). Еще А.М-.Андрияшев отметил, что бесполезно искать у этих погостов-поселений каких-либо тянущих к ним округов: писцовая книга 1497/98 г. не дает для этого никаких оснований. Употребление в «домосковский» период ко всей территории между берегом Ильменя и Веряжей названия Паозерье совершенно определенно показывает, что эти погосты-поселения находились на единой территории и, следовательно, не могли выступать в качестве его административных центров. Это наблюдение полностью соотносится с выводами А. А. Фролова, который на материалах Деревской пятины показал, что погостская сеть, покрывающая территорию Новгородских пятин, является, скорее всего, нововведением московской администрации 6.

На публикуемой карте хорошо видно, что на территории Ильменского Поозерья в конце XV в. соседствовали относительно крупные владения, насчитывавшие по несколько десятков десятин земли, и мелкие земельные участки.

Изображение
Рис 1 Ильменское Поозерье по данным писцовых книг конца XV-XVII вв. Цифрами обозначены деревни: 1- Горка (Горка Нефедова), 2- Чепелево над Мачиною, 3-Горка 4 -д. у монастыря у Пантелеймона святого, 5 - Ушково на Бору, 6 - Хлевища, 7 - Гуменцо 8 - Батурине, 9 - Розщеп над Простью, 10 - Тининская, 11 - Батково (Пядково), 12 - Селцо (Матфеевское селцо), 13 - Перыни, 14 - Три Отроки, IS Подтополье, 16 - с. Ракома, 17 - Бывыково (Волкове), 18 - Застружье, 19 -Глядково, 20 - с у Троицы в Пазерье (с. Паозерье), 21 - Каплино, 22 - Селиванове, 23 - Ретень, 24 - Карпове, 25 - Морино, 26 - Морино, 27 - Противни, 28 -Пасынок, 29 - лес Борки (д. Бор Сапунов), 30 - пус. Бор, 31 - Жолкуни, 32 -Лисья Гора 33 - Мосеевичи, 34 - Бор (Милославское), 35 - Медведев Бор (Медвежья Голова), 36 - Залозье, 37 - Карпино, 38 - Железна, 39 - Здринога, 40 - Быково, 41 - Робозово, 42 - Залозки (Нефедов Залозок), 43 - Бабка, 44 -Козынево, 45 - Соино, 46 - Ондвор, 47 - Самокряж (Самокража), 48 - пог. Лукински, 49 - Нероново (Неронов Бор), 50 - Бор, 51 - Яковличи 52 - Залужье, 53 - Заостровье, 54 - пог. Васильевской, 55 - Хотяж, 56 - Наволок, 57 - Терпшшво (Потерпелова), 58- Борок (Бор Трощаяиков), 59- Домци (Донцо, Донец), 60 -Донцо 61- Корпово, 62- Радбелик, 63- Филимоново, 64 - Ковлица, 65 - noi. йискупицы, 66 - Ноздршю, 67 - Дубровка, 68 - Забродье Донцо 69 - Забродье Меншое, 70 - Нехутов (Нехотово), 71 - Верховье, 72 - Лубоежа, 73 - Гвоздец, 74- Липицы, 75 - на усть Любоежи на Веряже, 76 - Заполье, 77 - Новосилцы противу Завал, 78 - Горошково, а Вьшучье тож, 79 - Наволок, 80 - Наволок Малой, 81 -Забродье, 82 - пог. Коретцкой (Курецкой, с. Курищсо), 83 - Подвишенье, 84-Пелеша, 85 - Заболотье, 86 - Островки Верхние, 87 - Юровичи, 88 - Ярновик (Яруново), 89 - Островки Нижние (Взглядово)

Карта-реконструкция территории Ильменского Поозерья в конце XV в. позволяет увидеть некоторые закономерности распределения землевладения периода независимости Новгорода. Наиболее существенным результатом ретроспективного изучения карты-реконструкции Ильменского Поозерья в конце XV в. нам представляется картина землевладения в его северной части, выявляемая при сопоставлении данных писцовых книг со сведениями летописей (см. рис. 2). С севера к рассматриваемой территории примыкали несколько монастырей, основанных на протяжении XII в. Относительно Пантелеймонова монастыря известно, что свои подмонастырские земли (к которым восходят описанные в книге 1497/98 г. деревни Горка и Ушково на Бору) он получил по учредительной грамоте князя Изяслава Мстиславича, датируемой В.Л.Яниным 1134 годом 7. Эти земли примкнули к уже существовавшему в то время массиву земель Юрьева монастыря (известному с 1119 г.) 8. Следующим по времени основания был Аркаж монастырь, основанный в 1153 г.9 На нашей карте видно, что деревни Горка и Хлевища, принадлежавшие ему в конце XV в., находились непосредственно близ монастыря. Логично предположить, что эти земли Аркаж монастырь получил при своем основании (или во время, близкое к моменту основания) и, возможно, из того же источника земель, что и Юрьев и Пантелеймонов монастыри. Это предположение еще более усиливается, когда мы обращаемся к землевладению следующего монастыря - Благовещенского на Мячине, основанного в 1170 г.10 К моменту основания этого монастыря фонд свободных земель вблизи него должен был быть исчерпан. И действительно, ближайшим к Благовещенскому монастырю его владением оказывается расположенная к югу от владений Аркажа монастыря деревня Три Отроки и и «лес Борки» (будущий Сапунов Бор и д. Пасынково). Таким образом, око-ломонастырские земли четырех монастырей XII в. образуют единый массив 12, последовательность их географического расположения соответствует хронологической последовательности основания монастырей, относительно одного из земельных участков данного массива известно, что он был пожалован монастырю по княжеской грамоте.


Изображение
Рис. 2. Землевладение в северной части Ильменского Поозерья накануне конфискаций Ивана III. Цифрами обозначены земли: 1 - Юрьева монастыря, 2 -Пантелеймонова монастыря, 3 - Аркажа монастыря, 4 - Благовещенского монастыря, 5 - Перынского монастыря, 6 - новгородского архиепископа.

Это является, на наш взгляд, серьезным (хотя и косвенным) аргументом в пользу единства земель в северной части Ильменского Поозерья в начале XII в. и подведомственности их государственной власти.

Юрьеву монастырю принадлежало в северной части Ильменского Поозерья в конце XV в. еще одно владение - деревни Морино (ныне -Горные Морины) и Противни и часть деревни Моисеевичи, соседствующие с таким же значительным земельным участком новгородского архиепископа - д. Морино (ныне - Береговые Морины), Бор и Железна. Одинаковое название смежных деревень Юрьева монастыря и владыки и сходные размеры их земельных участков, как представляется, являются свидетельством одновременности происхождения этих двух участков из единого земельного массива.

Обратим внимание, что рассмотренные монастырские и владычные земли непосредственно примыкают к землям села Ракомо, упоминаемого в летописи под 1016-м г. в связи с пребыванием в нем Ярослава Мудрого 13. Это известие летописи традиционно трактовалось исследователями как свидетельство принадлежности земель этого села князю. В последнее время В .Л. Янин подверг сомнению такую трактовку.14 Но учитывая топографию землевладения данной территории, при которой село Ракомо оказывается в окружении монастырских и владычных земель, относительно значительной части которых представляется обоснованной датировка их перехода к новым собственникам ХП-м веком, заманчивым кажется предположение о генетической связи монастырского и владычного землевладения в Ильменском Поозерье с какими-то более ранними правами князя на землю в этом микрорегионе.

Примыкающее к землям села Ракомо село у Троицы, по-видимому, первоначально составляло с ним единое владение. Обособление села у Троицы следует связывать с возникновением в нем церкви. В конце XV в. земли этих сел принадлежали крупнейшим новгородским боярам. Наличие близ территорий Ракома и села у Троицы мелких земельных участков, принадлежавших до конфискаций Ивана III мелким светским вотчинникам, как представляется, не влияет на наши выводы, ибо сами размеры этих земельных участков свидетельствуют об их освоении в более позднее по сравнению с XII веком время.

Таким образом, можно сделать вывод, что компактная территория в северной части Ильменского Поозерья, протяженностью с севера на юг около 10 км, в XI — начале XII в. составляла единое земельное владение, находившееся в ведении государственной власти.

Кроме земель непосредственно вблизи монастыря, Аркажу монастырю принадлежало в Поозерье еще одно компактное владение, расположенное в устье р. Веряжи: деревни Верхние и Нижние Островки, Заболотье и Ярновик (рис. 1, №№85, 86, 88, 89). Значительные для территории Поозерья размеры этого владения свидетельствуют против датировки его возникновения слишком поздним периодом (то есть, по нашему мнению, вряд ли возможно датировать возникновение этого владения Аркажа монастыря XIV-м или, тем более, XV-м веком). Возможно, эта территория также была передана монастырю в момент его основания.

Совершенно неожиданным выглядит землевладение вокруг погоста Пискупицы: большой участок владычных земель со всех сторон окружен небольшими владениями разных монастырей - доля в Лу-кинском погосте (рис. 1, №48), деревни Радбилицы, Забродье Донцо и Забродье Меньшое (№№62, 68,69) принадлежали Варварину монастырю, д. Нехутов (№70) - Воскресенскому на Мячине монастырю, а Забродье и Наволок (вместе с Наволоком Малым) (№79-81) были разделены между Верендовским Спасским и Перынским монастырями в пропорции 1:2. Такое соседство вряд ли может быть случайным и, скорее всего, свидетельствует о возникновении этих владений в результате выделения монастырских земельных участков из одного большого владения владыки.

Характер землевладения Клопского монастыря в Поозерье резко отличается от землевладения других монастырей. Лишь монастырское владение напротив монастыря на левом берегу Веряжи (рис. 1, №№55-57) представляло собой до конфискаций Ивана III единый земельный массив. Остальные же монастырские участки в Поозерье были долями в «вопчих» поселениях, в которых они соседствовали с участками других владельцев. Такая картина характерна для вновь возникшей, находящейся в процессе становления вотчины, что вполне соответствует времени возникновения Клопского монастыря лишь в начале XV в. Доли в «вопчих» поселениях, скорее всего, были получены монастырем от светских землевладельцев в дар или «по душе».

Относительно происхождения компактного земельного владения напротив монастыря (дд. Хотяж, Наволок и Терпиливо - рис. 1, №55-57) можно высказать следующую гипотезу. Житие Михаила Клопского описывает конфликт монастыря с Григорием Кирилловичем Посахно, запретившим монастырю ловить рыбу в Веряже и косить сено в пойме реки и пострадавшим за это13. Описание конфликта показывает, что спор шел, скорее всего, о том, является ли определенный отрезок Веряжи полной собственностью Г.Посахно или может использоваться также и монастырем. Такая ситуация возникает в том случае, когда два земельных владения находятся на противоположных берегах реки друг напротив друга. Такой конфликт может возникнуть в момент вторжения нового землевладельца в уже сложившуюся систему пользования угодьями: либо монастырь не знал местной традиции полного владения обоими берегами реки посадником (или считал такое положение несправедливым), либо Посахно решил воспользоваться неопытностью нового землевладельца и расширить свои угодья. Описание нападения Григория Посахно на монастырских рыбных ловцов показывает, что его господский двор находился в непосредственной близости от места конфликта на берегу Веряжи. Такой ситуации лучше всего соответствует местоположение деревни Хотяж и окружающих ее , земель, расположенных непосредственно напротив монастыря на берегу Веряжи. Можно предположить, что именно эти земли принадлежали Григорию Посахно и послужили поводом к конфликту, а затем были переданы посадником монастырю в благодарность за исцеление.

Еще один эпизод этого жития относится к спору двух бояр - Олферия Ивановича и Ивана Семеновича Лошинского - о земле16. Олферий Иванович «пришедши... к церкви святей Богородици в Курьско и молвит: «Брате Иоан, то земля моя!» да по руки ударив, да рукавицею ударив в землю». Церковь Богородицы «в Курьско» это, несомненно, Курицкий погост. В этом рассказе важен тот факт, что заявление о своих правах на землю (фактически, судебный иск) сделано на од-V ном из погостов, находившихся в Поозерье. И это несмотря на то, что Новгород располагался сосем рядом. По-видимому, это свидетельствует, что какие-то споры о земле должны были рассматриваться на погосте по месту расположения земельного участка. У нас нет возможности точно определить, из-за какой земли возник спор двух бояр. Владения Лошинского в Поозерье известны лишь в селе Троица. Если спор шел действительно о землях у Троицы, это ставит Курицкий погост в совершенно особое положение: именно здесь, а не в каком-либо другом из многочисленных погостов-мест Поозерья источником XV в. зафиксировано ведение спора о земле.

Гипотеза о роли Курицкого погоста как судебного центра Ильменского Поозерья, возможно, находится в связи с находками в последние годы актовых свинцовых печатей в этой местности. Печати, находимые в прибрежной полосе на отмелях оз. Ильмень и оказавшиеся там вследствие размыва берега водами озера ", возможно, являются остатками тех документов, которые использовались в спорах о земле, проходивших на этом погосте.

Территория Ильменского Поозерья, являясь районом древнейшего славянского освоения, сохранила значительное количество археологических памятников, изучение которых ведется уже многие годы18. Результаты локализации топонимов писцовых книг призваны содействовать объединению данных истории и археологии в изучении важнейшего района в окрестностях Новгорода Великого.





1 НПК. Т. 4. Стб. 1-18; Т. 5. Стб. 287-300.

2 Андрияшев A.M. Материалы по исторической географии Новгородской земли. Шелонская пятина по писцовым книгам 1498-1576 гг. 1. Списки селений. 2. Карты погостов. М., 1914.

3 Витое М.В. Историко-географические очерки Заонежья XV-XVII вв. М., 1962. С. 32-39.

4 Чернов С.З. Комплексное исследование и охрана русского средневекового

ландшафта: по материалам древнего Радонежского княжества. М., 1987.

5 Для исследования были привлечены следующие основные источники: 1) пис

цовые книги 1497/98 г. (НПК, т. 4, стб. 1-18; т. 5, стб. 287-300); 2) устройная

книга дворцовой волости 1572/73 г. (РГАДА, ф. 1209, оп. 1, д. 706, л. 56-74; мы

имели возможность пользоваться текстом, подготовленным к публикации К.В. Ба

рановым и любезно предоставленным нам для работы); 3) дозорная книга помест

ных и вотчинных земель 1581/82 г. (РГАДА, ф. 1209, оп. 1, д. 712, л. 1-5; д. 957,

л. 3-22); 4) писцовая книга дворцовых земель 1583/84 г. (РГАДА, ф. 1209, оп. 1,

ч. 3, д. д. 149, л. 2-11 об.); 5) писцовая книга дворцовых земель 1628/29 г.

(РГАДА, ф. 1209, оп. 1, д. 757, л. 1-22); 6) писцовая книга дворцовых земель

1645/46 г. (РГАДА, ф. 1209, оп. 1, д. 761, л. 1-22); 7) переписная книга 1645/46 г.

(РГАДА, ф. 1209, оп. 1, д. 310, л. 51-84 об.); 8) писцовая и межевая книга дворцо

вых земель 1673/74-1675/76 гг. (РГАДА, ф. 1209, оп. 1, д. 797, л. 1-94 об.); 9)

писцовая и межевая книга вотчинных земель 1685-1686 гг. (РГАДА, ф. 1209, оп. 1,

д. 313, л. 468-488 об.). Сведения этих источников сопоставлялись с планами дач

Генерального (проводившегося на территории Поозерья в 1779 г.) и Специального

(1850-е - 80-е гг.) межеваний, выполненными в масштабе примерно 1:8400, и то

пографической картой Ильменского Поозерья и прилегающих территорий 1830 г.

(РГИА, ф. 380, оп. 16, д. 1668), выполненной в масштабе примерно 1:21000.

6 См.: Фролов АЛ. Новый взгляд на территориально-административную систе

му земель Господина Великого Новгорода // Новгородский исторический сбор

ник. Вып. 11 (21). (В печати).

7 Корецкий В.И. Новый список грамоты великого князя Изяслава Мстиславича

Новгородскому Пантелеймонову монастырю //Исторический архив. 1955. №5.

С.204-207; Янин В.Л. Из истории землевладения в Новгороде XII в. //Он же.

Очерки комплексного источниковедения. М., 1977. С. 77; он же. Новгородские

акты XII-XV вв.: Хронологический комментарий. М., 1991. С. 136-138.

8 Новгородская Первая летопись старшего и младшего изводов. М.; Л., 1950.С. 21, 205.

9 Там же. С. 36, 225.

10 Там же. С. 33, 222.

11 По-видимому, с этой деревней следует связывать сообщение летописи о стро

ительстве в 1189 г. архиепископом Гавриилом - одним из основателей и ктиторов

Благовещенского монастыря - церкви «на Жатуни в имя святых 3-й отрок: Ана

ния, Азария и Мисаила, и Даниила пророка» (НПЛ. С. 39, 230. Благодарю А.А.Гип

пиуса, обратившего мое внимание на этот факт).

12 Чепелево и Батурино, расположенные внутри этого массива, но принадле

жавшие до конфискаций Ивана III светским владельцам, не нарушают эту картину,

так как они находятся на неудобных землях, освоенных под пашню, несомненно,

значительно позднее ХП-го в.

13 «А князю Ярославу тогда в ту нощь сущу на Ракоме» (НПЛ. С. 174).

14 Янин В.Л. Новгородская феодальная вотчина. М., 1980. С. 249.

15 Повести о житии Михаила Клопского. М.; Л., 1958. С. 93-95, 105-107.

16 Там же. С. 95, 104.

17 Подробнее см.: Анкудинов И.Ю. Изменение берега Ильменского Поозерья по

сведениям письменных источников XVII-XX вв. // Новгород и Новгородская

земля: История и археология. Вып. 20. Великий Новгород, 2006. С. 199-210.

18 См.: Носов ЕМ. Археологические памятники верховьев Волхова и Ильменс

кого Поозерья конца I тысячелетия н. э. (каталог памятников) // Материалы по

археологии Новгородской земли. 1990. М., 1991. С. 31; Носов Е.Н., Горюнова В.М.,

Плохое А.В. Городище под Новгородом и поселения Северного Приильменья. СПб.,

2005. С. 122-154

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 14:26 ]
Заголовок сообщения: 

Бохан Ю. Фартыфiкацыя ВКЛ

Лежит тут:
http://docs.google.com/View?id=dcgjdnpv_30dx9xx5gh

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 14:26 ]
Заголовок сообщения: 

Статья Белорусского историка популяризатора Генадия Сагановича.

Русіны пад Грунвальдам (Дуброўнай) у 1410 г.
Генадзь Сагановіч


Праблема ўдзелу русінаў (пазнейшых беларусаў і ўкраінцаў) у галоўнай бітве з Нямецкім ордэнам у 1410 г., хоць ужо не раз краналася, заслугоўвае асобнага разгляду. Вырашэнне яе, як і апісанне самой бітвы, істотна залежала ад нацыянальнай пазіцыі аўтараў. Калі ў літаратурнай спадчыне данацыянальнага перыяду лаўры Грунвальду прыпісваліся адным палякам[1], а не славянам наогул ці літоўцам, дык пазней, дзелячы славу грунвальдскага трыумфу, нацыянальныя гістарыяграфіі сутыкаліся ў вострых канфрантацыях[2]. Роля народаў у дасягненні перамогі часта ставілася ў залежнасць ад ліку харугваў „сваіх„, якія ўдзельнічалі ў бітве, а ступень іх гераізму — ад маштабаў сечы і ліку разгромленых нямецкіх фармаванняў. Перад спакусай завышаць дадзеныя адносна колькасці армій з абодвух бакоў, перабольшваць ролю „сваіх„ і не заўважаць заслуг іншых не ўдавалася ўстаяць не толькі папулярызатарам гісторыі, але і аўтарам навукова-папулярных ці нават навуковых публікацый[3].
Каб наблізіцца да больш-менш адэкватнага ўяўлення пра ўдзельную вагу канкрэтнага народа ў арміі Вітаўта ці Ягайлы, пачынаць неабходна з „самага складанага і спрэчнага пытання„[4] — з вызначэння агульнай колькасці ўзброеных сілаў, што ліпеньскай раніцай 1410 г. сутыкнуліся ў смяротнай сечы каля Грунвальда і Танэнберга. Рабіць гэта можна або на падставе мабілізацыйных магчымасцяў дзяржаў, з чаго нельга атрымаць дакладных вынікаў, або зыходзячы з колькасці харугваў — калі ведаць сярэдні лік яе воінаў.
Польскі гісторык Тадэвуш Ладагурскі, які прысвяціў гістарычнай дэмаграфіі Польшчы ХIV ст. спецыяльныя працы, на падставе дадзеных аб каланізацыі сцвердзіў, што яшчэ ў 1340 г. насельніцтва тэрыторыі Польшчы (апрача Заходняга Памор’я і Любускай зямлі) складала 1800 тыс. чалавек, з чаго палова (936 тыс.) жыла ў межах Польскага Каралеўства[5]. Вынікі яго даследаванняў трапілі пад крытыку[6], тым не менш некаторыя вядомыя гісторыкі (і польскія — Г.Лаўмяньскі, Л.Крывіцкі, З.Качмарчык, Э.Вельрозэ, і нямецкія — напрыклад, В.Кун[7]) ацэньвалі дэмаграфічны патэнцыял каралеўства Казіміра Вялікага яшчэ вышэй. Хоць для пачатку ХV ст. не захавалася крыніц для дакладных разлікаў, сучасны польскі грунвальдазнаўца Мар’ян Біскуп прыйшоў да заключэння, што перад 1410 г. у Польскім Каралеўстве жылі 1800 тыс. жыхароў, тады як у межах Нямецкага ордэна магло налічвацца да 500 тыс. насельнікаў. Што да дэмаграфічнага патэнцыялу ВКЛ, то М.Біскуп вызначыў яго толькі для этнаграфічнай Літвы — 300 тыс., тады як пра колькасць жыхароў вялізных абшараў Русі гісторыкам не гаворыцца нічога з прычыны „адсутнасці дадзеных„[8].
Сапраўды, да ХVI ст. няма статыстычных матэрыялаў, на аснове якіх можна было б рабіць разлікі, аднак, як даўно прынята лічыць у гістарыяграфіі, колькасна ў часы Вітаўта русіны ВКЛ шматкроць перасягалі літоўцаў[9]. Згодна з меркаваннем знаўцы праблемы Г.Лаўмяньскага, на тагачаснай тэрыторыі ВКЛ (каля 1 млн. км. кв.) магло жыць да 2 млн. чалавек[10], з якіх уласна літоўцы мелі б налічваць не больш за 300 тыс. Нават калі зменшыць колькасць русінаў прыкладна да 1 млн., то супольны дэмаграфічны патэнцыял саюзнікаў на 1410 г. будзе перасягаць 3 млн. чалавек супраць 500 тыс. у Нямецкага ордэна[11]. Іншымі словамі, у людскіх рэсурсах Ягайла і Вітаўт дасягалі больш чым 6-разовай перавагі над непрыяцелем. Да гэтага трэба дадаць, што і ў гаспадарчых адносінах польскія землі на той час ужо мала саступалі прускім уладанням Ордэна[12].
Вось жа, зыходзячы з такой розніцы патэнцыялаў, лёгка засумнявацца, ці мог Ордэн рэальна ўяўляць „смяротную небяспеку„ для існавання Польскага Каралеўства і ВКЛ, або пагрозу знішчэння іх народаў, пра што так часта сцвярджалася ў айчыннай гістарычнай літаратуры[13]. Яшчэ рэцэнзуючы першае выданне кнігі С.Кучыньскага, Г.Лаўмяньскі справядліва скрытыкаваў гэты тэзіс. Ён даводзіў, што па гаспадарча-дэмаграфічных рэсурсах Ордэн саступаў нават асобна ўзятай Польшчы[14]. Таму Ордэнская дзяржава не пагражала існаванню Польскага Каралеўства і ВКЛ. Праўда, умацаванне Ордэна на Балтыцы шкодзіла іх эканамічным інтарэсам, але гэта ўжо праблема іншага ўзроўню.
Зыходзячы з вялізнай перавагі сілаў, Ягайла і Вітаўт у 1410 г. маглі правесці толькі частковую мабілізацыю, і яны сабралі для паходу толькі лепшыя сілы. Дыспануючы, на думку Г.Лаўмяньскага[15], прыкладна такімі ж ваеннымі рэсурсамі, як Польскае Каралеўства, Вітаўт задзейнічаў у прускай кампаніі іх меншую частку — маштаб мабілізацыі ўзгадняўся з рэальнай неабходнасцю, а выведныя службы абодвух манархаў, трэба думаць, валодалі дастатковай інфармацыяй наконт арміі непрыяцеля. Выпраўленне большых чым патрэбна сілаў у далёкую дарогу было і нерацыянальным, і небяспечным. Да таго ж, пакінутае дома баярства пэўна мела заданнем звязваць сваёй актыўнасцю Інфлянцкі ордэн, каб не даваць яму магчымасці выслаць армію да Ульрыха фон Юнгінгена.
На падставе дадзеных Яна Длугаша пра колькасць харугваў гісторыкі вызначалі больш дакладныя памеры армій. Не пералічваючы ўсіх, прывяду вынікі самых аўтарытэтных даследчыкаў. Так, згаданы вышэй М.Біскуп падае для польскай арміі 30 тыс. (што выглядае перабольшаннем), з якіх 16 тыс. конніцы, тады як сілы Вітаўта ацэньвае на 11 тыс. коннікаў[16]. Больш рэалістычным і ўзважаным, хоць не бездакорным уяўляецца падыход А.Надольскага, які прапанаваў лічыць, што войска Вялікага Княства магло налічваць 10 тыс. — палову ад колькасці польскай арміі (20 тыс.), і разам з тым „палову агульнага мабілізацыйнага патэнцыялу Літвы, акрэсленага попісам 1528 г.„[17] Тое, што Вітаўт прывёў у Прусію меншую армію, чым Ягайла, не выклікае сумненняў, але ў супастаўленні яе памераў з дадзенымі 1528 г. наўрад ці была неабходнасць.
Само па сабе выкарыстанне першага перапісу войска ВКЛ для вызначэння памераў арміі 1410 г. надзвычай праблематычнае. Як вядома, гэты перапіс быў няпоўны — ахапляў не ўсю тэрыторыю Вялікага Княства і не ўсе катэгорыі жыхароў (не пашыраўся, прыкладам, на панцырных і путных)[18], а некаторыя з тых земляў, што выстаўлялі харугвы ў 1410 г., на час стварэння попісу былі ўжо ў складзе Маскоўскай дзяржавы (Смаленская і Чарнігава-Северская). За амаль 120 гадоў, цягам якіх тэрыторыя ВКЛ зменшылася на 1/3, і колькасць, і структура насельніцтва кожнай зямлі хутчэй за ўсё істотна змяніліся. Асабліва значнай магла быць розніца акурат на сумежных з Прусіяй абшарах Літвы і Жамойці, для развіцця якіх 1410 г. адкрыў сапраўды новую эпоху. Наогул, вызначаць дэмаграфічны патэнцыял дзяржавы на год славутай бітвы па звестках, створаных праз 5—6 пакаленняў, мякка кажучы, недастаткова карэктна. Здаецца, і сам А.Надольскі добра разумеў адноснасць прапанаванай ім вeлічыні, бо песімістычна заўважаў, што на цяперашнім узроўні даследаванняў дакладнае вызначэнне колькасці войскаў з абодвух бакоў проста немагчымае, таму ўсе меркаванні, якія выказваюцца цяпер па гэтым пытанні, застаюцца адно толькі больш ці менш абгрунтаванымі гіпотэзамі[19].
Калі вызначэнне агульнай колькасці арміі звязана з такімі складанасцямі, то яшчэ менш падстаў дакладна вызначаць этнічны склад сілаў ВКЛ. З народаў арміі Вітаўта, сярод якіх польскі храніст адрозніваў „літоўцаў„, „русінаў„, „жамойтаў„ і „татараў„[20], прасцей за ўсё гаварыць пра колькасць і ўдзельную вагу апошніх. Татары хана Джалаладдзіна, якія ўваходзілі ў армію Вітаўта, налічвалі, паводле Длугаша, адно 300 вершнікаў, аднак даследчыкі лічаць, што іх было не менш за 1 тыс.[21] А вось наконт суадносін літоўцаў і русінаў у гістарыяграфіі даўно выказваюцца самыя розныя меркаванні. Некаторыя гісторыкі прымалі, што на полі пад Грунвальдам, магчыма, пераважалі русіны[22], або што іх налічвалася ўдвая больш, чым літоўцаў[23], іншыя ж дапускалі, што тых і другіх у Вітаўта было прыкладна пароўну[24]. Асобна вылучаецца пазіцыя Т.Васілеўскага, які палічыў магчымым сцвярджаць, што балты складалі 2/3 арміі ВКЛ[25], але не падаў пераканаўчай аргументацыі.
На якіх падставах можна атрымаць уяўленні аб этнічных суадносінах у арміі Вітаўта? Відаць, толькі са сведчанняў Длугаша, выкарыстоўваючы якія, праўда, важна ўсведамляць іх ненадзейнасць. Як паказаў Свэн Экдаль, на падставе інфармацыі з Branderia Prutenorum і лік харугваў (г.зн. і падлікі колькасці войска), і прапорцыі відаў узбраення могуць быць непраўдзівымі[26]. Да асцярожнага абыходжання з Длугашавым апісаннем харугваў заклікалі і польскія гісторыкі[27]. Тым не менш, амаль усе разлікі і рэканструкцыі, датычныя арміі Ягайлы і Вітаўта, абапіраюцца на звесткі Длугаша, бо іншых проста не захавалася.
З усіх 40 харугваў ВКЛ польскі храніст назваў 21: „троцкая, віленская, гарадзенская, ковенская, лідская, медніцкая, смаленская, полацкая, віцебская, кіеўская, пінская, наваградская, берасцейская, ваўкавыская, драгічынская, мельніцкая, крамянецкая, старадубская. Іншыя насілі назвы ад асобаў літоўскіх князёў, якім Вітаўт даручыў іх кіраванне, менавіта Жыгімонта Карыбутавіча, Сямёна Лугвена, Юрыя„[28]. Такім чынам, па назвах нам вядомая толькі палова фармаванняў, прычым 18 з пералічаных харугваў — земскія. З апошніх 8 супадаюць з пазнейшымі ваяводствамі (віленскае, троцкае, смаленскае, полацкае, віцебскае, наваградскае, берасцейскае і кіеўскае), астатнія 10 адпавядаюць землям ці паветам[29]. Большасць харугваў ВКЛ (30 з 40), паводле Длугаша, мела на штандарах герб „Пагоню„[30], што непраўдападобна, і толькі на 10 былі „калюмны„ („Слупы Гедыміна„), г.зн. яны з’яўляліся надворнымі харугвамі вялікага князя.
Тут варта адразу закрыць пытанне наконт меркаванага ўдзелу ў бітве „рускай„ харугвы з Ноўгарада Вялікага. Хоць у Длугаша нічога падобнага не згадваецца, у гістарычнай літаратуры даўно пашырылася меркаванне, што ў бітве з Ордэнам браў удзел і „отряд новгородцев под руководством Лугвеня„[31]. На павер яно аказваецца зусім недаказаным. Усе развагі пра ноўгарадцаў абапіраюцца толькі на адну канкрэтную згадку ў ніжненямецкай хроніцы, створанай па чутках пасля бітвы, якая зафіксавала фантастычныя ўяўленні пра яе ўдзельнікаў: „кароль Ноўгарада„, які быццам „прыйшоў з русінамі„, названы тут разам з царом татараў, мільёнамі сарацэнаў, турак, персаў і г.д.[32] Гэтую неверагодную інфармацыю немагчыма ўспрымаць як вартае ўвагі сведчанне, што даказвала б прысутнасць наўгародцаў на полі бітвы. У пачатку ХV ст. Ноўгарад Вялікі традыцыйна ўхіляўся ад адкрытай вайны з Ордэнам, аберагаючы сваю самастойнасць палітыкай нейтралітэту[33]. Калі ж дапускаць, што за пералічанымі ў хроніцы правадырамі ўсё ж хаваліся рэальныя постаці, то не выключана, што „каралём Ноўгарада„ мог быць названы князь Ноўгарада-Северскага — зямлі, якая ў 1410 г. выставіла сваю харугву[34]. Што да князя Сымона Лугвена Альгердавіча як камандзіра ноўгарадцаў, то ён узначальваў пад час бітвы смаленскія харугвы. А згаданы Длугашам князь Юры, якому Вітаўт таксама даручыў кіраванне часткай харугваў, не мог быць Лугвенавічам, бо сын Сымона Лугвена меў тады якіх-небудзь 10 ці крыху больш гадоў.
Паколькі большасць харугваў арміі ВКЛ фармавалася па тэрытарыяльным прынцыпе[35], а насельніцтва многіх рэгіёнаў было, як правіла, поліэтнічным, то іх этнічная ідэнтыфікацыя можа быць вельмі прыблізнай. Напрыклад, на Падляшшы русіны сутыкаліся з палякамі, а ў Панямонні і Павіллі — з літоўцамі. Падобная сітуацыя склалася на ўкраінска-польскім і польска-прускім памежжы. Урэшце, асобныя харугвы, як і ўсё войска, маглі быць і этнічна „пярэстымі„, бо этнічны фактар на той час яшчэ не вызначаў прыроду канфліктаў. Прыкладам, большасць рыцараў хелмінскай зямлі, якая ваявала пад штандарамі Ордэна, размаўляла па-польску[36], а ў арміі Ягайлы, наадварот, былі і нямецкія рыцары[37].
Не аддаючы належнага ўсёй складанасці разлікаў, Аляксандр Барбашоў у свой час даводзіў, што ў арміі Вітаўта з 40 харугваў ажно 36 былі „рускія„ (г.зн. беларускія і ўкраінскія), і толькі 4 — літоўскія і жамойцкія. Дадаўшы да іх яшчэ 7 „рускіх„ харугваў каралеўскай арміі (львоўскую, пярэмышльскую, холмскую, галіцкую і тры падольскіх), ён атрымліваў 43 харугвы русінаў — амаль столькі ж, колькі палякаў[38]. Да блізкіх разлікаў прыйшоў Дзмітры Даўгяла, які, праўда, называў літоўскімі не 4, а 5 з пералічаных Длугашам харугваў (віленскую, ваўкавыскую, ковенскую, медніцкую і троцкую)[39]. І хоць такі павярхоўны падыход быў слушна раскрытыкаваны С.Кучыньскім, у сучаснай айчыннай літаратуры да яго часам вяртаюцца[40].
Між тым, з этнічнай ідэнтыфікацыяй некаторых вядомых па назве фармаванняў не ўсё так проста. Так, харугву Жыгімонта Карыбутавіча, хоць тая і на штандары мела „Пагоню„, і яе князь быў літоўскага паходжання, Длугаш пад нумарам 51 чамусьці змясціў у складзе польскай арміі. Праўдападобна, гэта было звязана з тым, што яна складалася з рыцарства валынскіх зямель, спрэчных паміж Літвой і Польшчай[41]. Малаверагодна, каб прычынай стала цалкам польскае рыцарства, навербаванае Карыбутам у сваю харугву, як гэта тлумачыў А.Надольскі[42].
Доўгі час вялася вострая палеміка адносна прыналежнасці згаданай Длугашам медніцкай харугвы, і пытанне, думаю, засталося адкрытым. З моманту выхаду „Вялікай вайны„ С.Кучыньскага гэтая харугва залічвалася да палкоў Жамойцкай зямлі[43]. Магчыма, пад яго ўплывам да Жамойці аднеслі яе і аўтары крытычнага разбору хронікі Длугаша[44]. С.Кучыньскі сцвярджаў, што тыя Меднікі, якія пад Вільняй, „не могуць уваходзіць у разлік, паколькі не выконвалі палітычна-адміністрацыйнай ролі, тады як Меднікі—Ворні з 1417 г. былі сядзібай жамойцкага біскупа„, ды што Длугаш у сваёй хроніцы заўжды згадвае менавіта іх[45]. Больш за тое, спасылаючыся на пераказ ліста рагнецкага комтура ад 13 чэрвеня 1410 г.[46], дзе гаворыцца, быццам Вітаўт загадаў жамойцкім землям падрыхтаваць для вайны па 300 узброеных людзей (Кучыньскі апублікаваў копію арыгінала, у якім сказана нават пра 400 чалавек), даследчык настойваў, што 7 жамойцкіх паветаў сапраўды выставілі 2800 коннікаў, якія і склалі медніцкую харугву[47].
Меркаванне аўтарытэтнага грунвальдазнаўцы ў свой час востра крытыкаваў Ежы Ахманьскі, які адназначна звязаў медніцкую харугву 1410 г. з Меднікамі пад Вільняй і падкрэсліў, што Жамойць ніколі не дзялілася на 7 паветаў[48]. У адказ на крытыку С.Кучыньскі выступіў з глыбокім абгрунтаваннем сваёй пазіцыі[49], аднак яго аргументацыя не паўсюль пераканаўчая. У прыватнасці, прывёўшы шэраг згадак, мястэчка Меднікі ў хроніцы Длугаша, ён зноў заявіў, што ва ўсіх іх гаворыцца пра пазнейшыя Ворні (Меднікі жамойцкія), між тым гэта не зусім так. Напрыклад, апісваючы паход маршала Генрыха на ВКЛ пад 1312 г., Ян Длугаш паведамляе, што рыцары рушылі на „Myedniky, Cruwiczin, Trziwiczany„[50]. На думку С.Кучыньскага, храніст і тут мае на ўвазе Меднікі жамойцкія[51], аднак гэта непраўдападобна, бо ў Жамойці „Крывічан„ не выяўлена[52]. Затое Пётр з Дусбурга пісаў пра „terra Crivicie„ у Беларускім Панямонні, на Наваградчыне[53]. Услед за ім „Kriwitzin„, „Kriwitzenland„ на Наваградчыне змясціў Мікалай з Ярошына[54]. Вядома, што Длугаш шырока выкарыстоўваў гэтыя нямецкія хронікі, з іх у польскага аналіста і з’явіліся „Крывічаны„. Няма сумнення, што ў гэтым выпадку Длугаш мае на ўвазе Меднікі ў Павіллі, а не ў Жамойці. Пра тыя ж віленскія Меднікі неаднаразова пісалася раней у „Літоўскім апісанні шляхоў„, створаным у канцы ХIV ст. (маршрут 72, 81, 97 і інш.)[55]. Менавіта яны з’яўляліся аб’ектам нападаў ордэнскіх кантынгентаў і на пачатку ХV ст.[56]. Таму наўрад ці можна сцвярджаць, быццам на момант генеральнай бітвы гэтыя Меднікі былі настолькі нязначнымі, што не маглі выставіць харугвы. Тым больш, што да цэнтральнай харугвы маглі далучацца іншыя суседнія, меншыя двары. Паводле перапісу 1528 г. Меднікі з-пад Вільні мусілі выставіць 138 коней[57]. Значыць, Длугашава медніцкая харугва магла выстаўляцца не з Жамойці, а з павілейскіх абшараў, на той час моцна каланізаваных славянамі. У такім выпадку і яе прынамсі напалову мусілі складаць русіны.
Калі прыняць версію С.Кучыньскага і паверыць, быццам адна Жамойцкая зямля выстаўляла амаль 3-тысячнае войска (2800 коннікаў), прычым, гэта былі 7 харугваў, якія называліся адной, „медніцкай„[58], то трэба дапускаць, што і іншыя земскія харугвы маглі налічваць прынамсі па 1—2 тыс. У выніку агульная колькасць арміі Вітаўта дасягне неверагодных памераў, што само па сабе абвяргае сцвярджэнне С.Кучыньскага. Пагадзіцца з ім немагчыма і з іншых меркаванняў. Жамойць толькі-толькі выйшла з-пад улады Ордэна, перажыўшы антынямецкія паўстанні і вайну 1409 г., да таго ж значныя сілы яна мусіла пакідаць дома на выпадак уварвання прускіх або інфлянцкіх кантынгентаў. Цяжка ўявіць, каб гэтая зямля без неабходнасці пайшла на максімальныя мабілізацыйныя высілкі, ставячы сябе пры гэтым у небяспечнае становішча. З іншага боку, ваенныя рэсурсы небалцкай часткі ВКЛ некаторымі гісторыкамі, здаецца, безпадстаўна заніжаюцца[59]. Ядро арміі Вітаўта ўтварала коннае паспалітае рушанне шляхты і баяраў, а таксама — хоць у меншай ступені — фармаванні, выстаўленыя ад мяшчанства[60]. Калі ўлічваць, што ў 1410 г. было мабілізаванае і путнае, дробнае баярства, вельмі шматлікае акурат на ўсходніх абшарах ВКЛ[61], то правамерна меркаваць, што за кошт іх, а таксама фармаванняў ад гарадоў землі Беларусі маглі выставіць дастатковую колькасць харугваў, і не менш укамплектаваных, чым этнічная Літва або маленькая і аслабленая Жамойць.
Такім чынам, пры пэўнай спрошчанасці можна меркаваць, што з русінаў (беларусаў) былі сфармаваныя такія харугвы, як гарадзенская, лідская, смаленскія (тры), полацкая, віцебская, пінская, наваградская, берасцейская, ваўкавыская, а ў медніцкай (калі прымем яе за павілейскую), віленскай і нават троцкай яны маглі складаць значную частку коннікаў. У фармаваннях з Падляшша (драгічынскім, мельніцкім і крамянецкім) іх доля магла быць яшчэ большай. Да пералічаных трэба дадаць 3 харугвы з Украіны — кіеўскую, старадубскую і валынскую (Жыгімонта Карыбутавіча). Невядома, дзе фармаваліся астатнія харугвы, але нават калі б яны паходзілі з этнічнай Літвы, то русінаў усё адно было б у арміі Вітаўта не менш за палову. Між тым, сярод неназваных Длугашам харугваў хутчэй за ўсё былі яшчэ кантынгенты з некаторых іншых зямель Беларусі — Менскай, Слуцкай, Тураўскай і інш. З улікам 7 харугваў з Русі кароннай, хоць яны фармаваліся і з удзелам польскага элементa, русіны сапраўды ўяўлялі ў арміі саюзнікаў вялікую сілу, магчыма — другую пасля палякаў. У гэтай сувязі была б несправядлівай недаацэнка іх удзелу ў бітве, падобна як неапраўданым з’яўляецца прысваенне ім галоўнай заслугі ў перамозе[62].
________________________________________
1 Nowak-Dłużewski J. Okolicznościowa poezja polityczna w Polsce. Średniowiecze. Warszawa, 1963. S. 51f.
2 У гэтым плане з расійскага боку паказальнымі можна лічыць публікацыі П.Гейсмана і А.Барбашова, якія востра палемізавалі з польскай традыцыяй Грунвальда, а з польскага — Ф. Канечнага і Л.Кочы, які, прыкладам, і ў паваенным часе сцвярджаў, што „бітва пад Грунвальдам была бітвай польскай, а не славянскай„ (гл. Koczy L. Grunwald. Dzień chwały polskiego oręża. Glasgow, 1966. S.27).
3 Пра падобныя з’явы ў айчыннай літаратуры гл.: Сагановіч Г. Грунвальд у беларускай гістарыяграфіі // БГА. Т. 9 (2002). Сш. 16—17. С. 155—165.
4 Nadolski A. Grunwald. Problemy wybrane. Olsztyn, 1990. S. 106.
5 Ładogórski T. Studia nad zaludnieniem Polski XIV w. Wrocław, 1958. S. 168f.
6 Dziewulski W. Nowa praca o zaludnieniu ziem polskich XIV w. // ZH. T. 27 (1962); Buczek K. Rachunki świętopietrza jako podstawa badań nad zaludnieniem Polski XIV w. // Mediaevalia. W 50-rocznicę pracy naukowej Jana Dąbrowskiego. Warszawa, 1960. S. 7—102.
7 Kuhn W. Ostsiedlung und Bevölkerungsgeschichte // Ostdeutsche Wissenschaft. Jahrbuch des Ostdeutschen Kulturrates. T. VII (1960). S. 31—68.
8 Biskup M. Wielka Wojna Polski i Litwy z Zakonem Krzyżackim (1409—1411) w świetle najnowszych badań // Ekspansja niemieckich zakonów rycerskich w strefie Bałtyku od XIII do połowy XVI w. Toruń, 1990. S. 173; Idem. Wojny Polski z Zakonem Krzyżackim 1308—1521. Gdańsk, 1993. S. 54—55.
9 Łowmiański H. Uwagi w sprawie podłoża społecznego i gospodarczego unii jagiellońskiej. Wilno, 1934. S. 32—33.
10 Łowmiański H. Rec.: Kuczyński S. M. Wielka wojna z Zakonem Krzyżackim w latach 1409—1411 (Warszawa, 1955) // KH. R. 62 (1955). Nr. 4—5. S. 226.
11 Нават калі прыняць 700 тыс., вызначаныя калісь для Прусіі пачатку ХV ст. нямецкім гісторыкам Л.Вэбэрам (гл.: Weber L. Preussen von 500 Jahren in kulturhistorischer, statistischer und militдrischer Beziehung. Danzig, 1878. S. 123—126), дыспрапорцыя застанецца амаль той самай.
12 У польскай літаратуры прадмета канстатуецца, што на мяжы ХIV—ХV ст. менавіта дзякуючы ўзрастанню ваеннага патэнцыялу Польскага Каралеўства з’явілася магчымасць вярнуць забранае Ордэнам Памор’е (гл.: Nowak T. M. Walki obronne z agresją Brandenburgii i Zakonu Krzyżackiego. S. 79).
13 Kuczyński S. M. Wielka wojna z Zakonem Krzyżackim. S. 10. Тое ж у беларускай гістарыяграфіі гл.: Грыцкевіч А. Барацьба Вялікага княства Літоўскага і Рускага (Беларуска-Літоўскай дзяржавы) з Тэўтонскім ордэнам у канцы ХIV — першай палове ХV ст. // Адраджэнне. Гістарычны альманах. Вып. 1. Мінск, 1995. С. 39; Чаропка В. Удзел войска ВКЛ у Грунвальдскай бітве // Беларускі гістарычны часопіс. 2000. №2. С. 14, 21; Нарысы гісторыі Беларусі. У 2 ч. Ч. 1. Гал. рэд. М.Касцюк. Мінск, 1994. С. 118.
14 Łowmiański H. Rec.: Kuczyński S. M. Wielka wojna z Zakonem Krzyżackim. S. 224.
15 Ibidem. S. 226.
16 Biskup M. Grunwaldzka bitwa. S. 89—90.
17 Nadolski A. Grunwald. Problemy wybrane. S. 113.
18 Пра перапіс як крыніцу для вызначэння колькасці насельніцтва гл.: Łowmiański H. Zaludnienie państwa litewskiego w wieku XVI. Zaludnienie w roku 1528. Poznań, 1998; Idem. Uwagi w sprawie podłoża społecznego i gospodarczego unii jagiellońskiej. Wilno, 1934. Сучаснае выданне помніка нядаўна пабачыла свет у Мінску: Перапіс войска Вялікага княства Літоўскага 1528 г. Падрыхтавалі А.Груша, М.Спірыдонаў, М.Вайтовіч. Мінск, 2003.
19 Nadolski A. Grunwald. Problemy wybrane. S. 115.
20 Długosz J. Roczniki… Ks. 10—11. S. 107, 124 і інш.
21 Гл.: Biskup M. Grunwaldzka bitwa. S. 59.
22 Nadolski A. Grunwald. Problemy wybrane. S. 81.
23 Dąbrowski J. Grunwald // MSH. 1960. Z. 1/2. S. 9; Biskup M. Wielka Wojna Polski i Litwy z Zakonem Krzyżackim (1409—1411) w świetle najnowszych badań // Ekspansja niemieckich zakonów rycerskich w strefie Bałtyku od XIII do połowy XVI w. Toruń, 1990. S. 174.
24 Kuczyński S. М. Wielka wojna z Zakonem Krzyżackim. S. 243. Палемізуючы з Барбашовым, аўтар даводзіў, што ўдзел русінаў быў „не меншы, чым літоўцаў„. Гл. таксама: Nowak T. M. Walki obronne z agresją Brandenburgii i Zakonu Krzyżackiego. S. 87.
25 Wasilewski T. Uwagi o liczebności, składzie etnicznym i uzbrojeniu litewskiego pospolitego ruszenia konnego w latach 1410—1529 // Studia Grunwaldzkie. T. 1. Olsztyn, 1991. S. 55.
26 Ekdahl S. Die „Branderia Prutenorum„ des Jan Długosz — eine Quelle zur Schlacht bei Tannenberg. Göttingen, 1976. S. 156.
27 Гл.: Łojko J. Chorągwie polskie i litewskie w bitwie pod Grunwaldem // LSP. T. III. Poznań, 1989. S. 145—152.
28 Dlugosz J. Roczniki… Ks. 10—11. S. 10—108.
29 Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1385—1444. T.1. Oprac. Gawęda S., Pieradzka K., Radziszewska J., Stachowska K. Wrocław etc., 1961. S. 106.
30 Dlugosz J. Roczniki… Ks. 10—11. S. 107.
31 Барбашев А. Витовт, последние двадцать лет княжения: 1410—1430. С.-Петербург, 1891. С. 59, спас. 45. У пазнейшай літаратуры іх удзел стаў падавацца як бясспрэчны факт. Гл., напр.: Бернадский В. Новгород и Новгородская земля в ХV веке. Москва — Ленинград, 1961. С. 209.
32 „…konnigk von Neugarde mit den Russen„ (SRP. Bd. 3. S. 405).
33 Казакова Н. Русско-ливонские и русско-ганзейские отношения. Конец ХIV — начало ХVI в. Ленинград, 1975. С. 46.
34 На малаверагоднасць прысутнасці наўгародцаў у арміі ВКЛ першым звярнуў увагу П. Остэн-Закен. Гл.: Osten-Sacken P. Livländisch—Russische Beziehungen während der Regierungszeit des Grossfürsten Witowt von Litauen (1392—1420) // MLG. Bd. 20 (1908). S. 233.
35 Родавых харугваў, відаць, як і ў польскай арміі, у Вітаўта былі адзінкі. Гл.: Mosingiewicz K. Chorągwie rodowe i ich dowodcy w bitwie pod Grunwaldem // Ordines militares. II. Toruń, 1984. S. 107—125.
36 Urban W. Tannenberg and after. P. 168, footnote 65.
37 „etliche Deutsche„ (SRP. Bd. 3. S. 628).
38 Барбашев А. Танненбергская битва // ЖМНП. Ч. CCLIV. 1887. ЧШ. С.171—172; ён жа. Витовт, последние двадцать лет княжения... С. 58—59, 60—61. Такую выснову аўтар рабіў на падставе „пералічэння харугваў Длугашам„, але, нагадаю, у Длугаша названа толькі 21 харугва ВКЛ.
39 Довгяло Д. Битва при Грюнвальде 15 июля 1410 г. (К 500-летнему юбилею). Вильна, 1909. С. 21.
40 Грыцкевіч А. Знешняя палітыка Вітаўта (заходні накірунак) // Наш Радавод. Кн. 2. Гродна, 1990. С. 173.
41 Semkowicz W. O ustroju chorągiewnym w bitwie pod Grunwaldem // Miesięcznik heraldyczny. R. 3. Lwów, 1910. S. 95.
42 Nadolski A. Grunwald. Problemy wybrane. S. 64.
43 Kuczyński S. M. Wielka Wojna z Zakonem Krzyżackim w latach 1409—1411. Warszawa, 1955. S. 396.
44 Rozbiór krytyczny Annalium Poloniae Jana Długosza z lat 1385—1444. T. 1. Oprac. Gawęda S., Pieradzka K., Radziszewska J., Stachowska K. Wrocław, 1961. S. 106.
45 Kuczyński S. M. Wielka Wojna z Zakonem Krzyżackim. S. 240, спас. 396.
46 Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376—1430. Wyd. A.Prochaska. Cracoviae, 1882. №444. S. 209.
47 Kuczyński S. M. Wielka Wojna z Zakonem Krzyżackim. S. 240; Idem. Charągiew Miednicka Długosza // Europa — Słowiańszczyzna — Polska. Poznań, 1970. S. 442.
48 Ochmański J. Rec.: Spieralski Z. W sprawie rejestru popisowego z czasów Wielkiej wojny z Zakonem Krzyżackim, in: SMHW. T. 5 (1960) // Studia Źródłoznawcze. T. 7. Poznań, 1962. S. 185. Гэтую пазіцыю С.Кучыньскага слушна крытыкаваў і нямецкі гісторык Готхалд Родэ. Гл.: Rhode G. Polemiken um die Schlacht von Tannenberg 1410 (Zu einem Buch von Stefan M. Kuczyński) // ZfO. Jg. 22 (1973). Hf. 3. S. 475—486.
49 Kuczyński S. M. Charągiew Miednicka Długosza // Europa — Słowiańszczyzna — Polska. Poznań, 1970. Тое ж, in: Idem. Spór o Grunwald. Warszawa, 1972. S. 177—191.
50 Długosz J. Roczniki… Ks. 9. Warszawa, 1975. S. 105.
51 Kuczyński S. Charągiew Miednicka Długosza // idem. Spór o Grunwald. Warszawa, 1972. S. 181.
52 Няма іх і на карце Жамойці і Медніцкай зямлі, створанай самім С.Кучыньскім (Гл.: Kuczyński S. М. Charągiew Miednicka Długosza. S. 188—189).
53 Petri de Dusburg. Chronica terre Prussie // SRP. Bd.1. Leipzig, 1861. №322. Падобную згадку „Крывічан„ утрымлівае і эпітома самбійскага каноніка, аднак, магчыма, яна не самастойная: не выключана, што храніст Пётр з Дусбурга і аўтар эпітомы былі адной асобай. Гл.: Wenta J. Kronika Piotra z Dusburga. Szkice źródłoznawcze. Toruń, 2003. S. 96—97.
54 Nikolaus von Jeroschin. Kronike von Pruzinlant // SRP. Bd. 1. Leipzig, 1861. S. 584—585.
55 Die littauischen Wegeberichte // SRР. Leipzig, 1863. S. 696, 700, 707.
56 Prochaska A. Dzieje Witolda w. księcia Litwy. Wilno, 1914. S. 103.
57 Перапіс войска Вялікага княства Літоўскага 1528 г. Мінск, 2003. С. 60—61.
58 Kuczyński S. M. Wielka wojna z Zakonem Krzyżackim. S. 240.
59 Wasilewski T. Uwagi o liczebności, składzie etnicznym i uzbrojeniu litewskiego pospolitego ruszenia konnego w latach 1410—1529. S. 54—55.
60 Прысутнасць сялян, пра якіх пісаў С.Кучыньскі, нічым верагодным не пацвярджаецца, і яны наўрад ці ўдзельнічалі ў паходзе.
61 Łowmiański H. Rec.: Kuczyński S. M. Wielka wojna z Zakonem Krzyżackim. S. 227.
62 Гісторыя Беларусі: У 2 ч. Ч.1. Са старажытных часоў да канца ХVIII ст. / І.П.Крэнь, І.І.Коўкель, С.В.Марозава і інш. Мінск, 2000. С. 237, 239.

Ruthenians at Grunwald (Dubrouna) in 1410
Henadź Sahanovich

The Poles used to attribute the victory over the Teutonic Knights to themselves only. However, since the 19th century Lithuanian and Belarusian national historiographies have competed for its glory, too. Their contest entailed some propaganda tricks, which simplified the matter, overestimated the number of troops involved in the battle and the number of their шnational’ regiments in particular, underestimating the others’ contribution, etc. The data on the Polish Kingdom’s and the Grand Duchy’s demographic and economic potential shows that in 1410 Vita÷t and Jahajla could have assembled many times more warriors than the Teutonic Knights. The latter no longer represented a mortal peril. So Vita÷t and Jahaila actually mobilised for their onslaught on Prussia only a part of their forces, 10,000 and 20,000 respectively. Rather big forces remained in the Grand Duchy. Judging from the description of Vita÷t’s regiments by the Polish chronicler Jan Długosz (although the source is not completely reliable), it can be estimated that Ruthenians accounted for over a half of the Grand Duchy’s army. Alongside the Ukrainian regiments of the Polish kingdom Ruthenians were the second largest force (after the Poles) in the allies’ army. For this reason, it would be unfair to underestimate their contribution to the victory at Grunwald.

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 14:28 ]
Заголовок сообщения: 

Проблема ўзбраення і арганізацыі войска Вялікага княства Літоўскага ХІV – ХVІ стст. ў гістарыяграфіі.

Юрась Бохан


Прац, прысвечаных комплекснаму вывучэнню ўзбраення войска Вялікага княства Літоўскага ў другой палове XIV - канцы XVI ст., на сёнешні дзень мала. Разам з тым, асобныя аспекты гэтай праблемы закраналіся ў працах як айчынных, так і замежных аўтараў. Беларускія навукоўцы да апошняга часу збольшага звярталі ўвагу толькі на апісанне асобных элементаў баявога рыштунка, знойдзеных пад час археалагічных раскопак, хаця пэўныя захады ў плане даследвання арганізацыі і ўзбраення збройных сілаў Вялікага Княства рабіліся М.А.Ткачовым і Г.М.Сагановічам. Значная колькасць прадметаў узбраення, выяўленых на землях былога Вялікага княства Літоўскага, аналізуецца таксама ў працах расійскіх і асабліва Літоўскіх археолагаў. Калі ж гаварыць пра спробу стварэння цэласнай карціны функцыянавання ліцвінскага войска, прынамсі з ХVІ ст., то найбольш цікавымі ўяўляюцца напрацоўкі польскіх даследчыкаў. Пераходзячы да разгляду польскай літаратуры, мэтазгодна выдзеліць у ёй тры групы. У першую аб'ядноўваюцца працы, прысвечаныя непасрэдна ўзбраенню, ужыванаму на землях Вялікага Княства. Усе яны маюць збольшага апісальніцкі характар і прычвячаюцца ўвядзенню ў навуковы абарот археалагічных здабыткаў ці музейных экспанатаў. Да гэтай групы можна аднесці выдадзеныя ў міжваенны час артыкулы Й.Альштына-Вільчынскага, А.Марыяноўскага, К.Старыконь-Градзецкага, Й.Фіцке, а таксама невялікую па памерах кніжку М.Берсана "Dawna zbrojownia ksiazat Radziwillow w Nieswiezu", што пабачыла свет у 1904 г.

У другую групу можна залічыць працы, прысвечаныя рыштунку суседніх з Вялікім княствам Літоўскім зямель, галоўным чынам Польшчы, у якіх рэаліі Вялікага Княства не разглядаюцца ці разглядаюцца ў мінімальнай ступені. Разам з тым, яны надзвычай карысныя ў метадычным і параўнаўчым плане. Спіс польскай літаратуры падобнага кшталту надзвычай абшырны, таму варта найперш спыніцца на тых працах, якія ў большай ступені прыдатныя для даследвання войска ВКЛ ХІV - ХVІ стст.. Сярод твораў, у якіх разглядаюцца праблемы арганізацыі польскага войска, у тым ліку часоў позняга сярэднявечча, у першую чаргу хацелася б назваць тры кнігі К.Гурскага, прысвечаныя адпаведна кавалерыі, пяхоце і артылерыі. Выдадзеныя ў канцы XIX і на пачатку XX ст., гэтыя кнігі ўтрымліваюць багаты фактычны матэрыял, у значнай ступені дзякуючы якому яны не страцілі актуальнасці па сёнешні дзень.

З сучаснай польскай зброязнаўчай літаратуры найбольшую ўвагу прыцягваюць працы, прысвечаныя асобным відам зброі. Клінковая зброя аналізуецца ў класічнай працы А.Надольскага "Polska bron. Bron biala". Толькі мячам прысвечаны кнігі М.Глосэка "Miecze srodkowoeuropejskie z X - XV w." і М.Глосэка і А.Надольскага "Miecze sredniowieczne z ziem polskich.", прычым для сістэматызацыі матэрыяла тут выкарыстоўваецца тыпалогія вядомага брытанскага даследчыка Р.Э.Оўкешота з дапаўненнямі М.Глосэка. Гэта тыпалогія найбольш прыдатная і для класіфікацыі познесярэднявечных мячоў з зямель Вялікага княства Літоўскага. Адна з найцікавейшых прац па шаблях належыць пяру В.Заблоцкага, які, будучы дасведчаным фехтавальшчыкам, звяртае ўвагу не толькі на фармальныя прызнакі асобных варыянтаў гэтага тыпу клінковай зброі, але і на іх баявыя якасці. З публікацый, прысвечаных абуховай зброі, асобна варта выдзеліць кнігу М.Глосэка "Pozniesredniowieczna bron obuchowa w zbiorach polskich", дзе даследчык вайсковасці Вялікага Княства можа знайсці не толькі вельмі ўдалую, як падаецца, тыпалогію сякер, але і абгрунтаваную трактоўку функцыянальнага прызначэння кожнага тыпа. Цікава таксама, што аўтар, аналізуючы польскі матэрыял, апелюе, тым не менш, і да замежных аналагаў, у тым ліку літоўскіх. Тое ж самае можна сказаць пра кнігу В.Свентаслаўскага "Strzemiona sredniowieczne z ziem Polski". Вельмі спецыфічныя праблемы прадукавання ўзбраення ў сярэднявечнай Польшчы разглядае ў манаграфіі "Produkcja i koszty uzbrojenia rycerskiego w Polsce XIII - XV w." Я.Шымчак. І, нарэшце, нельга абмінуць увагай дзве калектыўныя працы, якія носяць апбагульняючы характар і з'яўляюцца плёнам сумесных намаганняў найбольш выбітных польскіх даследчыкаў вайсковасці. Гаворка ідзе пра кнігі "Uzbrojenie w Polsce sredniowiecznej 1350 -- 1450" і "Polska technika wojskowa do 1500 roku". У абодвух працах разглядаецца самы шырокі спектр праблем сярэднявечнага польскага войска - ад аналізу асобных катэгорый узбраення да арганізацыі яго прадукавання і збыту, а таксама пытанняў арганізацыі войска і цэлым.

Шэраг публікацый польскіх аўтараў, прысвечаных, у прынцыпе, праблемам замежнай вайсковасці, у той ці іншай ступені закранаюць і рэаліі Вялікага княства Літоўскага. Перш за ўсё гэта тычыцца перыяду пачынаючы з XVI ст., тады як вайсковая справа Вялікага Княства другой паловы XIV --XV ст. разглядаецца польскімі даследчыкамі, як правіла, павярхоўна і збольшага грунтуецца на гіпотэзах. Гэта, між іншым, характэрна для ў цэлым грунтоўнейшай манаграфіі А.Надольскага "Grunwald. Problemy wybrane", дзе разглядаюцца самыя розныя аспекты, звязаныя з Вялікай вайной, у тым ліку і ўзровень вайсковай справы кожнага з варагуючых бакоў. Вельмі цікавы аспект мілітарных кантактаў Кароны Польскай і Вялікага княства Літоўскага ў XVI ст., а менавіта выпадкі службы ліцвінаў, русінаў і літоўскіх татараў у польскіх наёмных ротах закранае ў кнізе "Ludzie Wschodu w wojsku ostatnich Jagellonow" М.Плеўчыньскі. Найбольшая каштоўнасць гэтай працы бачыцца ў тым, што яе аўтар прыцягвае ўвагу да попісаў каронных рот як да крыніцы па вывучэнню літоўскай вайсковасці першай паловы XVI ст. Праблемы забеспячэння войска Вялікага Княства за кошт прадукцыі польскіх майстроў закранаюцца ў манаграфіі А.Сварычэўскага "Platnierze krakowscy", дзе робіцца таксама цікавая спроба інтэрпрэтаваць асноўныя платнерскія тэрміны, бытаваўшыя ў XV - XVI стст. на землях не толькі Кароны, але і яе ўсходняга суседа. Не менш значнай уяўляецца праца З.Жыгульскага "Bron w dawnej Polsce na tle uzbrojenia Europy i Bliskiego Wschodu", у якой разглядаецца польскае ўзбраенне ў кантэксце вайсковай справы на даволі шырокіх абшарах хрысціянскага і мусульманскага свету. У згаданай кнізе, між іншым, змяшчаецца багаты фактычны матэрыял, прысвечаны вайсковаму рыштунку літоўскіх феадалаў, у прыватнасці Радзівілаў. Прадстаўлена амуніцыя, ужываная ў Вялікім княстве Літоўскім, і ў кнізе З.Жыгульскага "Stara bron w polskich zbiorach". Яшчэ далей у аналізе ўзбраення XVI ст., што належала Радзівілам, пайшоў З.Фуіньскі, які ў артыкуле "Garnitur zbroi" на падставе распрацовак венскага зброязнаўцы О.Гамбера, эскізнікаў тагачасных майстроў і захаваных частак даспехаў з музейных і калекцыйных збораў розных краін свету прапанаваў рэканструкцыі шэрагу даспешных гарнітураў прадстаўнікоў гэтага славутага роду.

З існуючых на сёнешні дзень публікацый, дзе разглядаецца артылерыя Вялікага княства Літоўскага XVI cт., найбольш грунтоўнымі з'яўляюцца працы Т.Новака "Z dziejow techniki wojennej w dawnej Polsce" i "Polska technika wojenna XVI - XVIII w.". Выкарыстоўваючы розныя крыніцы, галоўным чынам інвентар Віленскага арсенала сярэдзіны XVI ст., ён прадставіў асартымент ужыванай тут у гэты час агняпальнай зброі, дынаміку цэнтралізаванага забеспячэння артылерыйскай амуніцыяй розных замкаў дзяржавы, а таксама зрабіў спробу прывесці тэхнічныя характарыстыкі асноўных катэгорый гармат. Нягледзячы на пэўную ўмоўнасць выкладак гэтага аўтара, яго працы пакуль застаюцца для вывучэння артылерыі Вялікага Княства эталоннымі.
http://bel-knight.com/library/viewarticle.php?article=6

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 14:30 ]
Заголовок сообщения: 

статья Ю.Бохана

Подготовка к войне и военные учения воинов Великого Княжества Литовского в XV - XVI вв.


http://bel-knight.com/library/viewarticle.php?article=4

Пытанні, звязаныя з мілітарнай гісторыяй Вялікага княства Літоўскага ХV - ХVІ стст., па сёнешні дзень застаюцца аднымі з найменш распрацаваных ў айчыннай гістарыяграфіі. Асабліва гэта тычыцца праблемы падрыхтоўкі ваяроў, выпрацоўкі ў іх навыкаў, неабходных на вайне, якая не была прадметам спецыяльнага даследвання наогул. Гэта абумоўліваецца як надзвычайнай скуднасцю крыніц, так і спецыфікай тэмы, якая на фоне наяўнасці больш глабальных праблем, што чакаюць тэрміновага даследвання, выглядае ці не занадта вузкай.

Варта падкрэсліць, што лепшым сродкам ваеннай падрыхтоўкі ў часы сярэднявечча з'яўлялася як ні парадаксальна гэта гучыць, сама вайна. Менавіта на войнах адшліфоўваліся баявое майстэрства, уменне валодаць зброяй, тактычныя прыёмы і, што немалаважна, неабходныя якасці характару. Вышэйсказанае ў роўнай меры тычыцца як Вялікага Княства, так і краін Захаду, дзе "мірныя" спосабы выхавання прафесійных воінаў-феадалаў былі, здавалася б, значна больш развітымі. Па прычыне спецыфікі свайго геаграфічнага размяшчэння, Вялікае княства Літоўскае да сярэдзіны ХV ст. не мела недахопу ў вайсковых практыкаваннях непасрэдна на полі бою. Больш таго, працэс фарміравання ваенна-служылага саслоўя быў далёкі ад завяршэння і ў шэрагі рыцарства мог патрапіць просты чалавек, калі ён праявіў сябе на вайне. Такім чынам дзейнічаў своеасаблівы "натуральны адбор" і фактар свядомай падрыхтоўкі воіна-прафесіянала не заўсёды меў рашаючае значэнне.

Аднак мелі месца і іншыя войны, на якіх вайсковы люд меў магчымасць удасканаліць майстэрства знішчаць сабе падобных, -- гэта сутычкі паміж феадаламі, звесткамі аб якіх перанасычаны дакументы ХVІ ст. Паколькі справа часам ішла аб сур'ёзных матэрыяльных выгодах, падобныя сутычкі нярэдка праходзілі з размахам і нагадвалі сапраўдныя баявыя дзеянні. Так, у 1521 г. намеснік троцкага ваяводы Тыкоцінскі Жынка "собравшис в немалом почте людей в зброях, с древци, с трубами" напаў, прыехаўшы з Мінска, на маёнтак баярына Ганезскага. У адным з наездаў, арганізаваных у 1561 г. князем Канстанцінам, ваяводам Кіеўскім, удзельнічала "колко сот человеков з луки, рогатинами, з ручницами и з иншими многими бронями", а двума гадамі пазней ураднікі князя К.К.Астрожскага наехалі на замак у г. Грыцаве, маючы ў сваім распараджэнні нават гарматы. У наездзе 1564 г. Мікалая Дуброўскага, урадніка ваяводы Троцкага Мікалая Радзівіла, на двор краснасельскага баярына Васіля Барзабагатага Вечын, прымала ўдзел 15000 пехацінцаў і паўтары сотні кавалерыстаў.

Важнае значэнне для павышэння ваявых якасцяў феадалаў мелі вандроўкі за мяжу, якія ў вялікіх масштабах разгарнуліся з канца ХІV ст., у перыяд дынастычнай барацьбы, калі "пакрыўжаныя" мажнаўладцы шукалі падтрымкі ў Тэўтонскага ордэна.. У сярэдзіне ХV ст. феадалы Вялікага княства Літоўскага атрымалі магчымасць для замежных вандровак на цалкам законных падставах. У 1457 г. кароль і вялікі князь Казімір у жалаванай грамаце літоўскаму, рускаму і жамойцкаму духавенству, дваранству, рыцарству, шляхце, баярам і месцічам абвяшчаў: "Також произволяем, абы княжата, рытеры, шляхтичи, бояре, доброволно имели бы моць выехати з наших земель князьства великого, для лепшего исщастья набытья, а любо учинков рытерских, до каждых земель, сторон, толко выменяючи стороны неприательское". Нельга сказаць, што рыцарства Вялікага Княства не скарыстала гэтую магчымасць. Некаторыя феадалы не толькі здолелі наведаць замежныя краіны, але і дабіліся там пэўнага прызнання. Так, у 1467 - 1469 гг. вялікі поспех пры дварах еўрапейскіх манархаў меў Аляксандр Солтан, які быў узнагароджаны каралём Англіі залатым ланцугом, здолеў набыць высокі чын пры двары бургундскага герцага Карла Смелага і вярнуўся на Радзіму кавалерам надзвычай прэстыжнага ордэна Залатога Руна. У канцы ХV ст. праявіў сябе на службе заходніх манархаў вядомы пераможца татараў у бітве пад Клецкам у 1506 г. Міхал Глінскі. Шукалі славы і багацця на Захадзе і Радзівілы, атрымаўшыя ад германскага імператара княскі тытул. Найбольш даступнай была для феадалаў Вялікага княства Літоўскага служба ў бліжэйшых суседзяў, асабліва ў Польшчы, дзе ў ХVІ ст. наяўнасць атрадаў літоўскіх, беларускіх і украінскіх феадалаў была звычайнай справай.

Траплялі выхадцы з Вялікага Княства і ў Маскоўскую дзяржаву. Тут яны, паводле інфармацыі германскага пасла Сігізмунда Герберштэйна, карысталіся ў першай палове ХVІ ст. рэпутацыяй спрактыкаваных паядыншчыкаў на своеасаблівых "судах гонару", закліканых да вырашэння судовых спраў. Доўгі час у паядынках паміж падданымі маскоўскага ўладара і немцамі, палякамі або ліцвінамі перамагалі, часцей за ўсё, апошнія, аж пакуль адзін юны ліцвін не сустрэўся з маскоўскім асілкам, пераможцам у больш чым дваццаці такіх сутычак, і забіў яго. Пасля гэтага маскоўскі ўладар падазваў да сябе юнака, паглядзеў на яго, плюнуў на зямлю і забараніў у далейшым прызначаць у якасці супернікаў для сваіх падданых іншаземцаў.

Тым не менш, служба за мяжой была даступнай далёка не для ўсіх феадалаў, а на вайну пажадана было выяжджаць, маючы хаця б элементарныя навыкі вайсковай справы і пэўную фізічную падрыхтоўку. Аб баявых практыкаваннях, пастаўленых ў часы Вітаўта на дзяржаўны ўзровень, піша славуты паэт-лацініст Мікола Гусоўскі ў сваёй "Песні пра зубра" (выдадзена ў Кракаве ў 1523 г.). Паводле ягоных сведчанняў, баявая падрыхтоўка ўключала конныя гонкі, у тым ліку начныя, фарсіраванне рэк, трапнае паражэнне мішэні на поўным скаку.

Адным з найбольш дэмакратычных і даступных спосабаў падрыхтоўкі да вайны было паляванне, асабліва на буйных жывёл, такіх як зубр. Арганізаванае адпаведным чынам, яно давала магчымасць удасканаліць навыкі валодання усімі відамі зброі. Бягучая жывёла служыла кавалерыстам мішэнню для стральбы з лука і для кідання коп'яў, прычым стрэлы і коп'і пазначаліся спецыяльнымі меткамі з тым, каб у далейшым вызначыць трапнасць і сілу кідка таго ці іншага ўдзельніка палявання. З параненым і аслабленым зверам распраўляліся пры дапамозе зброі блізкага бою, прынцып валодання якой заключаецца ў тым, каб "трапіць і не быць патрапленым". Дзеля гэтага, паводле апісання Гусоўскага, пешы фехтавальшчык хаваўся за дрэва, якое служыла аховай ад тараннага ўдару жывёлы, і выкарыстоўваў разнастайныя ўхіленні ад рагоў і шурпатага языка зубра, якім той мог падхапіць праціўніка і падцягнуць да сябе, адначасова імкнучыся нанесці клінком трапны і моцны ўдар. Падобную ж манеру развіцця навыкаў фехтавання ваярамі Вялікага княства Літоўскага апісвае і Герберштэйн, з той толькі розніцай, што ў якасці прылады для дабівання зубра ён называе рагаціну.

Найбольшую магчымасць для мэтанакіраванага вайсковага выхавання мелі заможныя феадалы, якія былі ў стане набываць дзіцячае ўзбраенне, неабходнае для выпрацоўкі навыкаў абыходжання са зброяй з маленства. Паказальным у гэтым сэнсе з'яўляецца рэестр маёмасці, што засталася ў 1582 г. пасля смерці Андрэя Бабраўніцкага ў жамойцкім маёнтку Жэймяны. Тут, сярод іншага ўзбраення і вайсковай амуніцыі, значацца дзіцячае сядло, "кордзік малючкі", "мечык" і "шабелек малых 2", пра якія сказана, што яны аддадзены дзецям (маюцца на ўвазе "недарослыя" дзеці ўладальніка маёнтка). Найбуйнейшыя магнаты, напрыклад Радзівілы, мелі ў сваім распараджэнні дзіцячыя поўныя рыцарскія даспехі.

Найышэйшым узроўнем вайсковых практыкаванняў у сярэднявеччы былі турніры, якія набылі ранг своеасаблівага рыцарскага рытуала. З якога часу і з якой інтэнсіўнасцю прымала ўдзел у турнірах рыцарства Вялікага княства Літоўскага досыць складана, бо крыніцы, як правіла, досыць скупа апавядаюць пра гэтыя падзеі. Вядома аднак, што ў турніры, арганізаваным у 1412 г. пры двары венгерскага караля Жыгімонта, бралі ўдзел, разам з прадстаўнікамі іншых народнасцяў, ліцвіны і русіны, хаця і не вядома дакладна, пра якіх русінаў ідзе гаворка - пра падданых Вітаўта ці Ягайлы. Можна меркаваць, што ўраджэнцы Вялікага Княства не заставаліся ў баку і ад турніраў, праводзімых у Польшчы, тым больш што пры асобе амаль што ўсіх польскіх каралёў Ягелонскай дынастыі стала знаходзіліся дваране літвіны, а шэраг імпрэз такога кшталту ў Кракаве быў самым непасрэдным чынам звязаны з іх Радзімай. Так, у 1386 г. адбыўся турнір з нагоды шлюбу каралевы Ядзвігі і вялікага князя літоўскага Ягайлы, у 1424 г. - пад час каранацыі Зоф'і Гальшанскай і г.д.

Крыніцы засведчылі ўдзел у турнірах рыцараў Вялікага княства Літоўскага і ў ХVІ ст., калі падобныя практыкаванні перажывалі росквіт пры ягелонскім двары. Так, пад час зашлюбінаў у 1539 г. Ізабелы Ягелонкі з венгерскім каралём Янам Заполем і князя Ільі Астрожскага з Беатай Касцельскай у Кракаве адбыўся турнір, на якім каралевіч Жыгімонт Аўгуст "сутыкаўся на вастрыё ў гончым даспеху" з князем Ільёй. "З апушчанымі забраламі, у гончых даспехах ляцелі адны насустрач другім, на небяспекі і раны ўзаемныя" ліцвіны і палякі на турніры, арганізаваным у 1553 г. у польскай сталіцы з нагоды зашлюбінаў Жыгімонта Аўгуста з Катарынай Аўстрыйскай. Спачатку адбыліся парныя сутычкі, пасля чаго рыцары, аб'яднаўшыся ў групы, змагаліся з мячамі і шчытамі. Асаблівую ўвагу прыцягнула меўшая месца на другі дзень сутычка "на вастрыё" кракаўскага мечніка Зыгмунта Вольскага і літоўскага пана Станіслава Кежгайлы, прычым паміж палякамі і ліцвінамі ўспыхнула спрэчка, каму прысудзіць перамогу. Бо Вольскі зваліў праціўніка на зямлю разам з канём, але Кежгайла, у сваю чаргу, не толькі скрышыў магутным ударам сваё кап'ё ажно да рукаяці, што лічылася прызнакам вялікага майстэрства, але здолеў у "цяжкім даспеху" саскочыць на зямлю праз галаву падаючага каня. Але ўсе прызналі, што "абодвум няхай будзе слава, за тое што кожны паводле сваіх сіл учыніў". 6 студзеня 1578 г. з нагоды вяселля падканцлера кароннага Яна Замойскага і Крыстыны Радзівіл пад Варшавай адбылася "ганітва да пярсцёнка", якая прадугджвала патраплянне кап'ём на скаку ў падвешанае на шнуры колка, прычым у залежнасці ад месца паражэння мішэні, а таксама дапушчаных удзельнікам памылак (датыканне дрэўкам кап'я да шнура, выпаданне нагі са стрэмені, выпаданне з рук кап'я, датыканне ім зямлі і тым больш яго ламанне аб зямлю і г.д.), ён атрымоўваў пэўную колькасць балаў або пазбаўляўся іх.

Мелі месца турніры і непасрэдна на тэрыторыі Вялікага княства Літоўскага. Адно з такіх мерапрыемстваў было арганізавана ў Вільні ў сакавіку 1546 г. з нагоды знаходжання тут прускага князя. Яшчэ больш грандыёзнае відовішча было наладжана ў Вільні 22 лютага 1547 г. Яго праграма ўключала тры пункты: турнір, гусарскія практыкаванні і здабыванне абароннага замку. Наколькі забавы падобнага кшталту паспелі ўжо ўвайсці ў свядомасць грамадства, сведчаць элементы характэрнай для густаў эпохі Рэнесансу сатыры. Маецца на ўвазе адзін пікантны эпізод, выкліканы эратычнай атмасферай, панаваўшай пад час гульняў (што было цалкам натуральным, прымаючы пад увагу фон, на якім разгортваліся падзеі, а менавіта раман Жыгімонта Аўгуста з Барбарай Радзівіл), калі адна прастытутка, Зоф'я Доўгая, за адпаведную плату дала сябе ўзброіць і прыняла ўдзел у паядынках (відавочна імітаваных) з панамі Гербуртам і Лашчам.

Значныя запасы турнірнага ўзбраення ў арсеналах асобных буйнейшых феадалаў наводзяць на думку, што асяродкамі правядзення турніраў маглі быць двары не толькі манархаў, але і магнатаў, здольных забяспечыць адпаведным рыштункам пэўную колькасць удзельнікаў. У гэтым сэнсе варта спыніцца на нясвіжскім арсенале Радзівілаў, дзе ажно да пачатку ХХ ст. захоўвалася вялікая колькасць турнірнай амуніцыі. Высылалася яна з Нясвіжа і ў іншыя радзівілаўскія маёнткі. Так, сярод рэчаў, высланых у 1569 г. з Нясвіжа да Чарнаўчыц, фігуруюць "zbroy kolczych do gonitwy 2". Відавочна, што прадстаўнікі гэтага славутага роду не жадалі пазбаўляць сябе задавальнення папрактыкавацца ў баявых гульнях не толькі ў сваёй асноўнай рэзідэнцыі, але і ў розных частках сваіх абшырных уладанняў.

На падставе сведчанняў сучаснікаў і апісанняў феадальных арсеналаў, можна засведчыць удзел прадстаўнікоў Вялікага княства Літоўскага ў ХVІ ст. у некалькіх відах турніраў, з якіх больш падрабязна варта спыніцца на турнірах на тупых і вострых коп'ях, а таксама на вольным турніры. Кожны з іх патрабаваў спецыяльнага рыштунку, хаця сутнасць усіх турніраў была прыблізна аднолькавая - выбіць праціўніка з сядла або зламаць кап'ё, што таксама сведчыла аб сіле нанесенага ўдару. "Колчыя" даспехі (ням. Stechzeug ад stechen - калоць) прызначаліся для коннага турніру на тупых, забяспечаных спецыяльнымі каронападобнымі наканечнікамі коп'ях (па нямецку гэты турнір называўся Gestech). Аснову колчага даспеха складала асіметрычная кіраса, выпуклая злева і сплошчаная справа, дзе да яе мацаваўся апорны крук і кранштэйн для фіксацыі задняй часткі кап'я. Да кірасы мацаваўся глухі шлем, прыплюснуты ў цемянной частцы і з вертыкальнымі сценкамі, якія плаўна адгіналіся вонкі, утвараючы на ўзроўні вачэй рабрысты пералом, спераду раскрыты ў зрокавую шчыліну. Дзякуючы свайму аддаленаму падабенству з галавой жабы, шлем атрымаў назву "жабінай морды". Даспех дапаўняўся таксама асіметрычнымі аховамі рук з адносна лёгкімі наплечнікамі і акруглымі падпахавымі шчыткамі, і спаднічкай з навяснымі пласцінамі-ташкамі. Дадатковую ахову цела складалі шчыт і акруглы шчыток кап'я. Апошняе дасягала даўжыні 370 см і дыяметра 9 см.

Для турніраў "на вастрыё" ужываўся "гончы" даспех (ням. Rennzeug). Турнір на вострых коп'ях (ням. Rennen) ўяўляў сабой серыю атак з поўным разгонам каня і з заменай коп'яў "на хаду". Аснову "гончага" даспеха складала кіраса з прымацаваным апорным круком і кранштэйнам, прычым наспіннік меў глыбокія выразы па баках, ля шыі і паясніцы так, што нагадваў літару Х. Да нагрудніка мацаваўся металічны падбароднік, які ахоўваў ніз твару і спалучаўся са спецыфічным шлемам-саладай. Ахова рук адсутнічала, у той час як ногі бараніліся фартухам з падоўжанымі ташкамі. Левы бок даспеха дадаткова ўзмацняўся спецыяльным шчытом (ням. Renntartsche), які вырабляўся з абцягнутага цялячай скурай дрэва і паўтараў абрысы грудзей і левага пляча вершніка, заходзячы сваім верхнім краем на ніжнюю частку твару. Коп'і для турніраў Rennen мелі даўжыню каля 380 см, дыяметр 7 см і вагу каля 14 кг. Да коп'яў мацаваліся вялікія шчыткі, якія пакрывалі ўсю руку рыцара ад кісці да пляча.

Вольны турнір ўяўляў сабой групавую сутычку на коп'ях, пасля чаго ўдзельнікі змагаліся на мячах. Пад час турніру ўжываўся звычайны рыцарскі даспех даспех, які мог узмацца дадатковымі ўзмацняльнымі элементамі. Практыка выкарыстання ўзмацняльных і заменных частак прывяла да распаўсюджання т. зв. "даспешных гарнітураў", на аснове якіх можна было манціраваць некалькі відаў даспехаў, у тым ліку турнірных. Даспешныя гарнітуры, у тым ліку вырабленыя вядучымі еўрапейскімі майстрамі, меліся ў распараджэнні Радзівілаў. Самы каштоўны з вядомых радзівілаўскіх гарнітураў, выраблены ў сярэдзіне ХVІ ст. славутым нюрнбергскім платнерам Кунцам Лохнерам, належаў Мікалаю Радзівілу Чорнаму. Ён дазваляў сабраць два баявыя даспехі і два турнірныя - для вольнага турніру і для турніра на вострых коп'ях.

На сёнешні дзень высветліць, наколькі распаўсюджанай была такая з'ява, як турніры, у Вялікім княстве Літоўскім, немагчыма. Аднак на падставе інфармацыі, якая маецца ў нашым распараджэнні, можна меркаваць, што турніры былі, хутчэй за ўсё, прэрагатывай досыць абмежаванага кола палітычнаі эліты дзяржавы. Уяўляецца таксама, што турніры ў Вялікім Княстве ў ХVІ ст. разглядаліся ўжо не столькі як спосаб падрыхтоўкі да вайны, колькі як своеасаблівы спорт, відовішча, дзе ўпэўнены ў сваіх баявых навыках феадал мог прадэманстраваць сілу, спрыт і ўменне валодаць зброяй.

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 14:44 ]
Заголовок сообщения: 

В. И. Завьялов, Л. С. Розанова, Н. Н. Терехова. Русское кузнечное ремесло в золотоордынский период и эпоху Московского государства. - М.: Знак, 2007. - 280 с. - ISBN 5-9551-0192

Российская академия наук
Институт археологии
Печатается по решению Ученого совета шнститута археологии РАН

Введение

Предлагаемая читателю монография рассматривает вопросы, связанные с историей русского кузнечного ремесла на протяжении длительного времени – от установления татаро-монгольского ига до начала развития российской железообрабатывающей промышленности. Условно это время можно разделить на два этапа: золотоордынский (вторая половина XIII – конец XV в.) и период Московского государства (XVI–XVII вв.). В историческом плане первый период характеризуется раздробленностью русских земель и усилением тенденций к их консолидации, борьбой за национальную независимость, началом формирования единого русского государства под властью Москвы. Второй период – это время укрепления централизованной власти, формирования общероссийского рынка, время присоединения к исконно русским землям новых территорий и возрастания роли на международной политической арене нового государства – Московской Руси.

http://read.aif.ru/pages/read_book_onli ... ontsize=18

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 14:45 ]
Заголовок сообщения: 

Мужчынскі касцюм на Беларусі
Бялявіна В.М., Ракава Л.В."Культурная спадчына Беларусі" ,Выдавецтва "Беларусь", Мінск,2007, 303 с.: іл.
ISBN: 978-985-01-0719-0

У кнізе ўпершыню на аснове разнастайных гістарычных крыніц (старажытных летапісаў, хронік, актавых дакументаў XV—XVIII стст. і інш.), этнаграфічнай і этналінгвістычнай літаратуры XIX—XX стст. комплексна, ва ўсёй сваёй шматварыянтнасці паказан працэс развіцця мужчынскага касцюма розных сацыяльных слаёў насельніцтва Беларусі з глыбокага мінулага да сучаснасці. Багата ілюстраванае выданне разлічана на гісторыкаў, этнолагаў, мастацтвазнаўцаў і шырокае кола чытачоў, якія цікавяцца гісторыяй і культурай беларускага народа.
Изображение

Man_s costume on Belarus.pdf - 10.89MB

Автор:  Юрген Клинсманн [ 16-03, 14:46 ]
Заголовок сообщения: 

Изследование о происхождении и состоянии литовскихъ татаръ
Мухлинский А.

шсторія Великаго Княжества Литовскаго въ свое время представляетъ намъ необыкновенное событие. Когда вся Европа вооружилась мечемъ и невавистію противъ Мусульманъ, — тогда благоразумная политика государей Литовскихъ, съ любовію и гостеприімствомъ, приглашала въ свои владения Татаръ, которые принуждены были огь стеченія разныхъ обстоятельствъ оставлять свою родину, а добровольно переселялись въ Литву.

Месца выхаду: Менск
Дата выхаду: 1993
Выдавец: Згуртаваньне татар-мусульман на Беларусі АЛЬ-КІТАБ
Памеры: 72 с., 21см
Катэгорыя: Гісторыя; Рэлігія
Copyright © 1993 by Навукова-вытворчы цэнтр АДНОВА; Беларускае коопэрацыйна-выдавецкае таварыства Адраджэньне
Кнігазбор: KAMUNIKAT — гэты сайт (электронны варыянт); BTH — бібліятэка Беларускага Гістарычнага Таварыства, ul. Proletariacka 11, Białystok (папяровы асобнік)

Скачать можно тут:
http://kamunikat.org/halounaja.html?pubid=9762

Автор:  Юрген Клинсманн [ 25-03, 07:52 ]
Заголовок сообщения: 

С.В. Тарасаў. Гарбарства і скураныя вырабы.

Изображение

https://picasaweb.google.com/pushistyhv ... Xfu8WG-gE#

Автор:  Юрген Клинсманн [ 29-03, 05:36 ]
Заголовок сообщения: 

ГАТЫЧНЫ КАСЦЮМ ВЯЛІКАГА КНЯСТВА ЛІТОЎСКАГА КАНЦА ХІІІ — ПАЧАТКУ ХVI ст.
Ганна Барвенава
(Мінск
)
http://brburg-prussia.ucoz.ru/load/0-0-0-12-20

Автор:  Юрген Клинсманн [ 29-03, 10:29 ]
Заголовок сообщения: 

Русский средневековый некрополь:
обряды, представления, повседневность
(на материалах Москвы XIV-XVII вв.)


http://blogs.mail.ru/mail/loslina/tag/% ... F%EE%EB%FC

http://brburg-prussia.ucoz.ru/load/0-0-0-13-20

Автор:  Юрген Клинсманн [ 31-03, 05:31 ]
Заголовок сообщения: 

Гуревич Ф.Д. Древний Новогрудок. Посад-окольный город. Л. Наука 1981г. 159с.. ил., 1 схема.

Книга посвящена истории культуры одного из важнейших древних городов Белоруссии. В первой ее части публикуются археологические материалы, добытые экспедицией под руководством автора.Во второй - рассматриваются хозяйство и быт горожан конца X-XIII в. Издание рассчитано на археологов и историков.


http://community.livejournal.com/great_litva/33851.html

http://pawet.net/library/history/bel_hi ... D0%BA.html

Автор:  Юрген Клинсманн [ 31-03, 05:31 ]
Заголовок сообщения: 

Ю.В.Степанова "Древнерусский костюм по письменным и археологическим источникам X-XV вв." (// Древняя Русь. Вопросы медиевистики. № 4(42), декабрь 2010. М., 2010. С.84-92.)

http://www.box.net/shared/qn60z13uk2

Автор:  Юрген Клинсманн [ 31-03, 05:32 ]
Заголовок сообщения: 

Бубенько Т.С. Кожаная обувь средневекового Витебска XII-XVIII вв. (по материалам исследований Нижнего замка)//Сярэдневяковыя старажытнасці Беларусі. Новыя матэрыялы і даследаванні. Мн., 1993.

http://flyfolder.ru/10163243/?logoff

Середньовчне озброення з городища XIV ст. Зелена Липа
http://swordmaster.org/2010/09/10/sered ... y-lip.html

Автор:  Юрген Клинсманн [ 31-03, 05:37 ]
Заголовок сообщения: 

XIV A. ANTROSIOS – XV A. Pirmosios pusės žiedinės segės reljefiniu paviršiu
http://gedygold.io.ua/album325428

Бохан Ю. Узбраенне вершнікаў Вялікага княства Літоўскага ў канцы XIV - пачатку XV ст. З глыбі вякоў. Наш край. Мн., 1996
http://gedygold.io.ua/album294753

Раскопкі Віленскага Ніжняга замка ў 2004-2005 гг.
http://gedygold.io.ua/album208824

Плавінскі М.А. "Засцерагальнае ўзбраенне ІХ-ХІІІ ст. на тэрыторыі Беларусі"
http://gedygold.io.ua/album207720

Skarby starożytnej Łotwy
http://gedygold.io.ua/album194180

Литовские элементы в кадбищах Августишки и Слутишки XIV-XVII вв. Lietuvos Arhealogija.Т.21
http://gedygold.io.ua/album174323

Ашмянец Фотаздымкі знаходак і артыкул Зайкоўскага
http://gedygold.io.ua/album155802

Lietuvos Arheologija 24
Сумки замочки и прочий жир.
http://gedygold.io.ua/album102938

Квятковская _ Ятвяжские могильники Беларуси (11-17 вв). Вильнюс, 1998.
http://gedygold.io.ua/album88693

Клінковая зброя X-XIII стст. на Беларусі Книга М.А. Плавинского
http://gedygold.io.ua/album85045

Автор:  Юрген Клинсманн [ 31-03, 05:38 ]
Заголовок сообщения: 

Краўцэвіч А. Комплекс зброі і рыштунку XIII стагоддзя з-пад Гродна.
http://militum-xristi.flybb.ru/topic699-75.html

Автор:  Юрген Клинсманн [ 01-04, 18:15 ]
Заголовок сообщения: 

Название: Обувь Московской земли XII—XVIII вв
Автор: Осипов Д.О
Формат: pdf
Размер: 9,88 МБ

http://rarog.in.ua/forum/index.php?showtopic=342


Изображение


Прямая ссылка:

http://rarog.in.ua/files/book/Osipov.pdf

Автор:  Юрген Клинсманн [ 02-04, 05:38 ]
Заголовок сообщения: 

Матехина Т.С. Кожаные изделия средневекового Новгорода. Чехлы, футляры, сумки.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук. Москва, 2009.
http://1download.ifolder.ru/22734651

Автор:  Юрген Клинсманн [ 04-04, 04:52 ]
Заголовок сообщения: 

Бохан Ю. М., Турнірныя традыцыі ў Вялікім княстве Літоўскім у XIV-XVIстагоддзях

Изображение
http://kamunikat.org/download.php?item= ... bref=10037

Автор:  Юрген Клинсманн [ 04-04, 18:29 ]
Заголовок сообщения: 

Панченко М.В. Предмети з чорного металу у складі колекції "Десятинна церква".- Церква Богородиці Десятинна в Києві. До 1000-ліття освячення.- Київ, 1996.- С. 84-86.

Предмети з чорного металу у складі колекцій «Десятинна церква»

У загальному складі матеріалів, що походять з розкопок на території Десятинної церкви, дана підбірка є однією з найчисленніших. На жаль, доводиться констатувати, що на сьогодні неможливо встановити співвідношення більшості предметів з конкретними об'єктами або з точними ділянками дослідженої зони (виняток становлять матеріали з поховальних комплексів, яким присвячено окрему статтю іншого розділу). І якщо на момент проведення робіт труднощі створювало пошкодження культурного шару різночасовою забудовою, то нині ситуація ускладнена втратою більшої частини документації, а також роздрібного етикетажу, який дозволив би співвіднести речові матеріали з даними польових щоденників. З огляду на це, предмети доцільніше розглядати групами, згідно з їх основними функціональними ознаками.

Досить цілісну й об'ємну групу становлять ножі, які за формою клинка поділяються на два традиційних види - кількісно переважають ножі з вигнутими спинкою та лезом, трохи менше екземплярів з прямою спинкою та криволінійним лезом. При уважному розгляді нерівномірно відшарованих корозійних напластувань можна дійти висновку про приблизно однакову кількість клинків з центральним сталевим сердечником та з навареним сталевим лезом. У перетині більшість ножів клиновидна; частину знахідок з рівномірною товщиною полотна клинка, іноді - з фігурним або під-трикутним вістрям та з заклепочними отворами на черенку можна впевнено віднести до матеріалів, пов'язаних з хронологічно пізніми об'єктами.

Скоби, фрагменти окуття, петлі, а також велика кількість кованих цвяхів походять, переважно, з розкопок Т.М.Мовчанівського в північно-західній частині садиби Десятинної церкви в 1936 р. Виразних хронологічних ознак подібні знахідки не мають, проте більшість з них можна співвіднести з дослідженими в цій окрузі житлами та виробничими об'єктами. На користь останнього свідчать також залишки металевих шлаків, невелика наковальня та декілька фрагментованих інструментів, позбавлених, на жаль, доказового зв'язку з супутнім матеріалом.
Серед наявних у колекції замків переважають екземпляри з подвійно-циліндричним корпусом, де більший циліндр призначений для пружинного механізму, а менший - для вільного кінця дужки. Всі вони належать до типу «В» [192. -С.156], найрозповсюдженішого в давньоруські часи. Виняток становить замок з невеличким трапецієвидно-кубічним корпусом. Погана збереженість не дозволяє з'ясувати спосіб фіксації дужки, проте характер пошкоджень дає можливість припустити присутність (в первинному вигляді) наварного циліндра, призначеного для вільного кінця дужки. Така конструкція характерна для замків типу «А» [192. - С. 155-156], відомого в північних областях Русі серед матеріалів ІХ-Х ст.

Окрему, інформативну групу становлять предмети озброєння, які доцільніше розглядати особово. Нижче наводиться короткий анотований розгляд цієї групи.

Наконечник списа. В-8/4082. Має видовжено-ланцетовидну форму пера з плавним переходом до втулки. Перо вузьке, ромбовидне в перетині. Належить до типу «1» (за А.Н.Кірпічніковим), розповсюдженого, переважно, в Середній та Північній Європі. їх поява в Скандинавії та на Русі пов'язується з рейнськими виробничими районами [506. -С.139]. Давньоруські знахідки також зосереджені, в основному, на північних територіях і датуються X - першою половиною XI ст. [185. - С.9]. З початку XI ст. наконечники цього типу набувають деяких морфологічних змін, які виділяють їх серед більш ранніх екземплярів. У даному випадку, загострене, дещо потовщене на кінчику перо та товстостінна втулка, яка займає понад 1/3 загальної довжини (що в цілому відображає реакцію на поширення металевих доспіхів), дозволяють обмежити датування розглянутого екземпляра першою половиною XI ст.

Наконечники стріл. В-8/4062. Черешковий: голівка має пірамідальне тригранне вістря та видовжену, звужену до закінчення шийку з рельєфним валиком на кінцевій частині. В Новгороді подібні знахідки походять з шарів середини XI ст. Відрізняються від київського наконечника квадратним перетином вістря (за класифікацією О.Ф.Медвєдєва - тип «86») [266. - С.821]. Аналогічний новгородським зразкам наконечник з Княжої гори зберігається в НМІУ.
Своєрідність цього екземпляра дозволяє вважати його локальним варіантом наконечників даного типу.
В-8/4074. Втулковий, з масивним двошипним вістрям. Належить до типу «2» [266. - С.56], який широко застосовувався з VIII до середини XIII ст. Головна частина знахідок зосереджена у західних та південно-західних областях. Умови знахідки та підвищена товщина вістря дозволяють звузити датування даного екземпляра до XI - середини XIII ст.
В-8/3985, 3986. Черешкові, з видовжено-ромбовидним пером. Плічка в нижній третині довжини, потовщена до черешка шийка, утворює упор для деревка стріли. Належать до типу «40» [266. - С.64], широко розповсюдженого на давньоруських землях та в Поволжі з X по XIV ст.
В-8/4160. Черешковий, з фігурним видовженим пером. Найбільш відповідає першому різновиду типу «71» [266. - С.77. - Табл.16. - Рис.29], відрізняючись від більшості його екземплярів дещо спущеними плічками. Стріли цього типу були розповсюджені у Східній Європі з кінця VIII до початку XI ст., переважно у ІХ-Х ст.
В-8/4073. Черешковий, з широким ромбовидним пером; плічка в нижній третині пера, біля черешка - шийковидний (з перехватом) упор для деревка стріли. Найбільш близький до другого різновиду типу «41» [266. - С.65], який широко застосовувався на давньоруських землях та у східноєвропейських степах з середини XI по XIV ст.
В-9/3393. Черешковий: голівка має коротке тригранно-пірамідальне вістря та масивну, із закраїною шийку, яка утворює упор для деревка стріли. Належить до третього різновиду типу «76» [266. - С.79), який зустрічається на давньоруських землях, в Поволжі та в Подонні з другої половини XI по XIV ст.
В-9/3080. Черешковий, з широким ромбовидним пером: плічка у верхній третині пера, біля черешка - мало помітна через корозованість шийка з упором для деревка стріли. Відповідає типу «53» [266. - С.70], розповсюдженому, переважно, в лісостеповій та степовій зоні Східної Європи в IX - першій половині XIII ст. Найближчі за формою екземпляри більш характерні для ІХ-ХІ ст.
В-21/1761. Черешковий, перо під-трикутної форми, прямо зрізані бічні краї
утворюють виступи в нижній частині; має довгу, підпрямокутного перетину шийку з упором для деревка. Відповідає типу «32» [266. - С.62], який був широко розповсюджений на давньоруських територіях з середини XII - до середини XIII ст.
В-21/1737. Черешковий, голівка з кинджаловидним, ромбовидного перетину вістрям та масивною шийкою з упором для деревка стріли. Найбільш відповідає третьому різновиду типу «97» [266 С.85], відрізняючись від більшості відомих екземплярів наявністю досить довгої шийки замість короткої ділянки з перехватом. Наконечники подібного типу відомі, у незначній кількості, в південно-східних областях Східної Європи з матеріалами ХІІІ-ХVI ст.
В-8/4309. Черешковий, перо ромбовидне, у верхній частині боки прямі, у нижній - увігнуті, з потовщеними бічними гранями. Біля черешка - невелике розширення з упором для деревка стріли. Належить до типу «45» [266. -С.67], характерного для ІХ-ХІ ст. Більшість знахідок зосереджена в північно-східних районах.
В-8/4308. Черешковий, голівка з невеликим ромбовидним вістрям, біля черешка - потовщена, нечітко виражена шийка. Являє собою спрощений варіант типу «83» [266. -С.81], розповсюдженого на давньоруських та прилеглих північно-східних територіях у XI ст.
В-9/2827. Черешковий, з пером листовидної («гостролистої») форми, біля черешка - неширока, округла в перетині шийка з невиразним упором для деревка. Найбільш відповідає типу «61» [266. - С.62], розповсюдженому у Східній Європі в Х-ХШ ст.
В-11/2998. Черешковий, з листовидним («лавролист-ним»?) пером (зберігся фрагментарно). Зважаючи на плавні, дуже полого заокруглені обриси пера (в доступній спостереженню збереженій частині), а також на відсутність упору для деревка стріли, наконечник можна віднести до типу «63» [266. - С.74], який був поширений на давньоруських землях у ІХ-ХШ ст.
В-11/2999. Черешковий, з дворогим вістрям та шийко-видним, малопомітним через корозованість перехватом біля черешка.
Незважаючи на те, шо атрибуцію утруднює фрагменто-ваність даного екземпляра, йогфо можна співставляти з третім різновидом типу «60» [266. - С.72], що побутував у ХІ-ХІУ ст. (більшість знахідок зосереджена в північних районах Русі).
В-11/3000. Черешковий, перо ромбовидної форми, злель заокругленими бічними сторонами у верхній частині та
дешо увігнутими в нижній. Належить до типу «43» [266. -С.72], розповсюдженого на більшості давньоруських земель з IX до середини XIII ст., переважно XII - середини XIII ст.*

Фрагмент меча. В-21/1717. Збереглася кінцева частина клинка різко звуженої форми з повздовжнім ребром по центральній осі: на поверхні - залишки дерева від піхов. Мечі з подібними акцентовано-колючими клинками з'явилися у другій половині XIII ст. й використовувалися (у різних модифікаціях) до кінця XV ст. [481. - С.307-309]. Цікаво зазначити, шо наконечники піхов з розкопок 1937 р., про які йтиметься нижче, були призначені саме для мечів подібного типу.
Наконечники піхов. В-9/3079, 3068. Сплюше-ю-трубковидної форми, звужені до закінчення, з округло-краплевидним завершенням кінців. На першому з екземплярів простежуються залишки інкрустації кольоровим металом: два вкорочених цвяхи, забиті у вхідний отвір наконечника, свідчать про спробу вирівняти І його при ремонті. Піхви з подібними наконечниками були призначені для мечів з різко звуженими до вістря клинками, які з'явилися у другій половині XIII ст. . Таким характеристикам відповідає І описаний вище фрагмент меча з роз-1 копок/Д.В.Мілєєва 1911 р. І Шолом сфероконічний. В-Г 11/3027. Корпус виготовлено з окремих склепаних між собою пластин, у нижній частині прикріплених до широкого пластинчастого ободу. Верхню частину завершує накладка-ковпачок. У попередніх публікаціях [174. - С.122; 176. - С.500] конструктивні особливості знахідки не наводяться, очевидно, через значну корозованість поверхні. За морфологічними ознаками, шолом відповідає типу «11-А» [187. - С.27-28], який відрізняється досить широкими хронологічними рамками, проте, оскільки знахідка походить з тайника під фундаментами Десятинної церкви, її особисте побутування можна обмежити першою половиною - серединою XIII ст.

Фрагменти панцира. В-11/3003. Збереглося понад 400 пластин та їх фрагментів. Деякі з них скипілись між собою, дозволяючи простежити первинну, «лусковидну» систему їх розташування. Пластинки прямокутної форми, із заокругленим та ледь підігнутим нижнім краєм; дешо вище середини - пара отворів для кріплення. Довжина - 22-28 мм (варіюється залежно від місця розташування на обладунку); ширина стабільна - 11 мм.
Зображення доспіхів з лусковидним набором можна зустріти у пам'ятках давньоруського мистецтва ХІ-ХІУ ст. [222.-С.503; 226.-Табл.211; 187.-Табл.МІ], однак більшість давньоруських речових знахідок датується ХІИ-ХЧ/ ст. [265. - С.119-134; 187. - С.19]. Необхідно зазначити, що середні розміри їх пластин (60 х 40-60 мм) значно відрізняються від київської знахідки. Дешо ближчі за розміром та майже аналогічні за формою пластини доспіху з Донецького городища другої половини X - середини XIII ст. [187. -С.17. - Рис.4/3], проте чотиристороннє розташування пришивних отворів свідчить про їх жорстко фіксоване кріплення. І навпаки, два лінійно розміщені отвори на деталях київського екземпляра були призначені для більш рухомого, «лусковидного» набору. Подібні розбіжності мають досить суттєве значення, однак необхідно пам'ятати, шо обидва способи кріплення не виключають свого співіснування, поєднуючись навіть у складі одного доспіху. Тому, незважаючи на конструкційні відмінності, морфологічна однотипність пластин з обох панцирів дозволяє вбачати в ній прояв близькості зброярських прийомів, які, ймовірно, і застосовувались на одному хронологічному етапі.
Доспіх було виявлено у 1936 р. під час розкопок Т.М.Мовчанівського перед апсидами Десятинної церкви. На жаль, неповнота доступної нам документації не дозволяє достовірно встановити умови знахідки. Однак, зважаючи на вищезгадану паралель з матеріалами Донецького городища, а також на відсутність пізніх предметів серед одночасно виявлених на даній ділянці, доспіх можна продатувати XII - серединою XIII ст.

http://rarog.in.ua/forum/index.php?showtopic=247

Изображение

Изображение

Изображение

Изображение

Изображение

Изображение

Изображение

Автор:  Юрген Клинсманн [ 02-06, 18:57 ]
Заголовок сообщения: 

Металлографический анализ железных изделий XIV- XVI вв. из Румшишского могильника_Lietuvos TSR Mokslu Akademijos darbai 1974, nr. 47
http://gedygold.io.ua/album387199

Автор:  Юрген Клинсманн [ 02-06, 18:58 ]
Заголовок сообщения: 

Технология производства мечей и наконечников копий в Литве в IX- XIII вв_Lietuvos TSR Mokslu Akademijos darbai 1970, nr. 33
http://gedygold.io.ua/album387197

Технология производства железных орудий в Литве в IX- XIII вв_Lietuvos TSR Mokslu Akademijos darbai1970, nr. 33
http://gedygold.io.ua/album387192

Автор:  Юрген Клинсманн [ 04-07, 09:02 ]
Заголовок сообщения: 

А. И. Барбашев
Витовт и его политика до Грюнвальденской битвы 1410 г.. — СПб., 1885.
http://ia600400.us.archive.org/6/items/Barbashev_A_I/Barbashev_A_I_Vitovt_i_ego_politika_do_Grunvaljdenskoj_bitvy_1885.pdf

Страница 3 из 4 Часовой пояс: UTC + 2 часа
Powered by phpBB® Forum Software © phpBB Group
http://www.phpbb.com/